ВОЛКОВ

Усі знали, що зранку Вячеслава Георгійовича турбувати не можна — з сьомої до дев’ятої він працював. Щоранку з сьомої до дев’ятої, так само в неділю й святкові дні.

Академік працював і протягом цілого дня — в лабораторіях, директорському кабінеті, на нарадах, полігонах і стартмайданчиках, навіть на урядових прийомах. Але дві ранкові години були найпродуктивніші й найцікавіші. Вячеслав Георгійович готувався до них, як закоханий до побачення, щоразу ці дві години давали йому щось нове, хоча, звичайно, наївно було б твердити, що кожного дня академік Волков розв’язував якусь нову проблему. Інколи він просиджував у кріслі дві години, не написавши жодної формули чи цифри, але мозок його працював з величезним напруженням — саме цей процес мислення давав Вячеславові Георгійовичу величезну насолоду, все інше було вторинне.

Ще понад два десятки років тому прізвище Волкова почало траплятися дедалі частіше й частіше у вітчизняних та закордонних газетах і журналах, не кажучи вже про наукові видання: там Вячеслав Георгійович фігурував серед перших двох десятків наукових світил, і це не було перебільшенням.

І ось сьогодні Волков сидів у плетеній гойдалці на терасі підмосковної дачі, дивився на квіти, які горіли на сонці червоним вогнем, і невдоволено супився. Дві години, відведені для роботи, вже минули, однак академік не полишав тераси, мружився й ледь-ледь погойдувався.

На терасі пахло живицею і олійною фарбою: Волков не визнавав новітніх пластиків і, ремонтуючи дачу, наказав перестелити терасу сосновими дошками й пофарбувати підлогу олійною фарбою, як колись робив його батько.

Час мало змінив Волкова: невисокий, стрункий — ті самі кілограми, що й тридцять років тому, — тільки дві глибокі зморшки, котрі мовби підпирали знизу щоки, свідчили про невмолимі роки.

Сонце почало припікати, й академік перейшов у затінок дерев, що росли напроти клумби. Сів на лавку і дивився, як висихає роса на пелюстках квітів. Краплина води ще міниться веселкою у сонячних променях, щедро розкидає діамантові відблиски, та от сяйнула востаннє, щоб відродитися завтра вранці. Що ж, він терплячий і почекає добу…

Волков подумав про швидкоплинність життя. Згадав свого сина й вирішив більше не вмовляти його. Ще вранці хотів негайно зустрітися з Ігорем і викласти йому свою точку зору, переконати, що той чинить дурниці… А Ігореві вже за двадцять, і тільки він, батько, вважає його ще дитиною. Ігор уже старший за того дев’ятнадцятирічного солдата, на долю якого випало стільки випробувань, а той солдат був уже зовсім сформованою самостійною людиною. Еталоном життєвого досвіду й розуму став для нього Котлубай, але ж Ігор тепер — мало не ровесник тодішнього Котлубая…