Волков заплющив очі: доведеться їхати, бо можуть образитись…

— Є кілька приватних листів… — наче здалеку долинув голос секретаря. — Один, мабуть, помилково потрапив до нас… — Секретар витяг із купи паперів («І як він отак одразу знаходить потрібне?» — подумав Волков) клаптик — на ньому лише кілька рядків, написаних дрібним почерком. — Ось, можете помилуватися, на конверті все правильно, мабуть, переплутали листи й поклали не в той конверт: звертаються до якогось Сугубчика…

Слово вдарило Вячеслава Георгійовича, — буває ж таке: слова б’ють, як боксери важкої ваги. Він мимовільно відхилився, та одразу опанував себе й потягнувся по лист, якого секретар уже встиг засунути назад до папки.

— Дайте сюди.

Секретар швидко знайшов лист. Так і є, підпис лейтенанта Миколи Дороша — нагадування про те, що скоро минає тридцять років…

Секретар щось сказав йому, та академік зупинив його жестом, і секретар замовк. Сидів і чекав, нічим не виказуючи своєї присутності, але готовий зреагувати на будь-який рух. Думав: дивак цей академік. Його запрошує на урочисту церемонію такий університет, лист на папері з золотим тисненням — і ніякої уваги, а тут якась цидулка від руки, до того ж, якщо нічого не переплутано, дурна фамільярність: «Сугубчик»… Та ще й — «дорогий»…

Але нічого осудливого не можна було прочитати на незворушному обличчі секретаря…

Академік погладжував папірець долонею. Вони — четверо живих — стоять над могилою п’ятого…

Боже мій, який молодець Дорош: нагадав!

Тоді, відразу по війні, вони трохи листувались. Волков одержав од лейтенанта чотири чи п’ять звісточок, проте час обірвав їхні зв’язки — Вячеслав мав усе більше турбот і справ, і спомини про ті роки дедалі рідше навідували його…

Лист від Дороша пробудив їх, він неначе знову стояв над могильним горбком, мокрий і втомлений, з автоматом на грудях. Рядовий Сугубчик — це слово зараз милувало його слух: він знав, що ордени й медалі, різні звання, ступені й відзнаки не поставлять його вище від лейтенанта Дороша, мабуть, все вже трохи змістилося, а проте немає нічого вищого за їхнє фронтове братерство.

Легка усмішка торкнулась уст академіка: за ці роки отам, за дверима оцього довгого кабінету, у величезній приймальній, заставленій оббитими шкірою кріслами, він перебачив багатьох високопоставлених військових, генералів і полковників, та найвищим командиром для нього завжди залишався лейтенант Дорош.

Тільки лейтенант Дорош.

Волков заховав лист Дороша до спідньої кишені піджака. Йому захотілося знову стати отим Сугубчиком — наївним і юним… Подумав, що роки все ж замутили його… Він піймав очікувальний погляд секретаря і всміхнувся.