— А якщо він з’явиться до вас сам? Та ще прихопивши матеріали, що викривають діяльність школи?

— Фантазія! З якої причини він з’явиться до нас? З палкої любові до Радянської влади?

— З ненависті до тих, кому служить тепер. З підсвідомої туги за рідною землею. З усвідомлення власного краху і бажання наостанку зробити красивий жест.

— Ви романтик, капітане! І намагаєтесь знайти психологічні глибини там, де є тільки стареча буркітливість. Спробуйте поглянути на свою пропозицію тверезими очима. Скільки відсотків за те, що Воронов наважиться на такий крок?

— Небагато, відсотків з десять, якщо генерал лишився таким, яким я його знав. І, може, всі п’ятдесят, коли взяти до уваги все, що з ним сталося.

— Гмм… Боюсь, що риск себе не виправдає.

— І все ж ми мусимо на нього піти. Іншого способу відхилити від Домантовича загрозу викриття я не бачу. В школі цілком слушно прийшли до висновку, що хтось систематично попереджає наших про заслану агентуру, і пильно придивляються до кожного, хто мав відношення до підготовки диверсійних груп і окремих агентів. Підозра насамперед упала на Михайла, за ним почали невідступно стежити. Природно, чому в центрі уваги опинився саме він: людина вже раз зрадила власну країну — так вони принаймні вважають — чому б їй не зрадити й чужу, купивши в такий спосіб можливість повернутися до своїх… Як ми можемо вплинути на хід подій? Аж ніяк. Врятують становище лише незаперечні докази того, що зраджував інший. Кандидатура Воронова для цього найбільш придатна. саме через свою несподіваність. Генерала поки що не беруть на підозру. Набувши цироз печінки, позбавлений можливості шукати розради в чарці, він перебуває в стані постійної депресії. Думбрайт ще в Іспанії збирався його усунути, як непотрібний баласт, та і в цьому тепер відпала потреба — навіщо бруднити руки, коли й так усе йде до неминучої розв’язки. Чекаючи її, його просто ігнорують. А це боляче б’є по самолюбству старого. Якщо його обережно наштовхнути на думку взяти реванш…

— Реванші бувають різні. Може, він схоче підняти свої акції, викривши того, хто намовляв його на такий крок, тобто вас, капітане?

— А я не намовлятиму, просто спрямую його думку в потрібному нам напрямку.

Вони ще довго сперечалися, зважували, прикидали і врешті прийшли до компромісного рішення: Григорій спробує промацати генерала, а полковник тим часом відшукає в архіві аналогічну справу і подбає, щоб особа, яка прийшла з повинною, виступила у пресі. Відштовхнувшись від цього матеріалу, можна буде почати вирішальну розмову з Вороновим.