— Аналогія — не доказ, генерале, а людство — не купа зерна. Людина має розум, волю, здатність почувати і відчувати, обирати собі шлях, об’єднуватись і роз’єднуватись в ім’я якоїсь мети.

— А що таке мета? Ілюзія для дурнів, що не збагнули основного: над людиною тяжить передусім фізіологія. Кожен з нас — то замкнена система, всунута у шкіряний мішок. І коли в цій системі псується, скажімо, печінка чи нирка, людина вже ніщо, розумієте, ніщо, з її розумом, почуттями, прагненнями. Бо її розум, почуття, прагнення — все залежить тепер від тієї клятої печінки, що поволі виводить з ладу кожен з органів, замкнених у тому шкіряному мішку, що звався колись Шульцем чи Вороновим. Отак-то, мій молодий, романтично настроєний друже! І давайте вип’ємо ще по чашці цієї чорної бурди, — вона заміняє мені тепер алкоголь! — щоб до вас якнайпізніше прийшов час усвідомлення цієї єдиної істини.

Григорій розумів, що їхня розмова розгортається в зовсім небажаному напрямі, і вперше у нього ворухнувся сумнів в успіху свого плану. Втеча у хворобу! Читаючи колись працю з психології, він натрапив на такий термін, що визначає стан людини, для якої поза межами її захворювання не існує нічого. Цілковита байдужість до всього, не пов’язаного з власного персоною. Активність спрямована лише на те, щоб полегшити власні страждання, часом навіть вигадані. В таких випадках людина не здатна на будь-яку дію… Як повертали до нормального стану таких хворих? Григорій намагається пригадати і не може, скільки не напружує пам’ять. Достобіса готові рекомендації! Поміркуй-но сам! Потурати в таких випадках не можна. Це призвело б до посилення внутрішньої ізольованості, отже, й поглиблення хвороби. Звичайна психотерапія, очевидно, теж не допоможе. Потрібні дієвіші засоби. Наприклад, шок, те, що вразило б своєю виключністю. Рука з кавником застигає над чашкою, обличчя мимохіть виказує приховане хвилювання. Генерал спочатку похмуро чекає, потім здивовано дивиться на свого співрозмовника.

— Фред, що це з вами? Яка муха вас укусила? — запитує Воронов нетерпляче.

Рішення у Григорія вже визріло. Він здригається, на обличчі в нього замішання, вагання.

— Пробачте, замислився… Знов згадалася одна річ, яка мене давно мучить…

— Якщо вам потрібна порада… Я ще не остаточно здитинився, як вони гадають, маю чималий досвід. Вважатиму себе щасливим, коли він стане вам у пригоді… — Забувши про каву, Воронов уп’явся в обличчя Григорія стривоженим поглядом. — Ви завжди ставилися до мене добре, повірте, я вмію це цінити…

Якби можна було поговорити з старим відверто, не вдаючись до хитрощів! Може, саме така відвертість вплинула б на нього, примусила б озирнутися назад, засудити минуле, спробувати його спокутувати… Та Григорій не має права ризикувати, бо йдеться не про його власну долю. Повільно, наче перемагаючи сумніви, він каже: