Газета з таким виступом ось уже третій день лежить у Григорія в кишені. Стримуючи нетерпіння, він навмисне два ранки не заглядав до кав’ярні. Старий, з усього видно, звик, що вони снідають разом, йому не вистачатиме звичного співрозмовника. Ех, Воронов, бідолаха Воронов, позбавлений рідного гнізда! Не все людяне в твоїй душі остаточно вмерло. Під попелом спалених мостів ще жевріють жаринки, що печуть твоє сумління.

З каламутного неба сиплеться лапатий сніг упереміш із дощем. Мокра маса налипає на вітрове скло, «двірники» ледве її розсувають. Це дратує. До різі в очах доводиться напружувати зір, щоб не наскочити на іншу машину чи котрогось з перехожих.

Григорій ніколи не зупиняв машини біля кав’ярні,— залишав її десь на підступах до місця своїх зустрічей з Вороновим, на одній з бічних вулиць чи завулків. Сьогодні він зупинив її ще далі. Хотілося пройтися, щоб відсвіжилася голова, ослабилося нервове напруження, викликане їздою майже наосліп. І справді, ледве він пірнув у снігову круговерть, як повернулася впевненість у собі, з’явилась якась особлива легкість рухів. Дощ зовсім ущух, сніг став легшим, кружляв у повітрі великими білими метеликами, перш ніж упасти на землю.

До кав’ярні Григорій прийшов заліплений снігом, зате радісно збуджений — утому мов рукою зняло. Скидаючи верхній одяг у невеликій гардеробній, він ще здаля, крізь відчинені в зал двері, побачив на звичному місці знайому постать. Генерал сидів у пальті, тепер занадто для нього широкому, і був схожий на великого хворого птаха з настовбурченим пір’ям. Як ніколи, йому пасувало зараз прізвисько, одержане в школі під Фігерасом. Справді, Ворон! Старий, наїжений, з гострим видовженим дзьобом, що ось-ось розтулиться, аби хрипко каркнути, а може, й боляче вщипнути простягнуту руку.

Побачивши Фреда, він не змінив пози, не повернув голови, лише блимнув у його бік одним оком, скоріше сердитим, ніж привітним.

— А, знайшлася пропажа! — буркнув Воронов застудженим голосом і раптом щосили гаркнув, звертаючись до кельнера: — Ей, кави! Та гарячої, чорт забирай, а не тепленької бурди! — Голос його гучно прокотився по порожньому в цей час приміщенню, та на останніх нотах зірвався, заключні слова речення нагадували рипіння немащеного воза. Піднявши руку до горла, генерал поставив долоню ребром — ситий, мовляв, усім по заставки. Потім прохрипів: — Ось де сидить у мене ваш Берлін з його клятим кліматом! Ліпить, ліпить казна-що замість снігу!

— А я люблю перший сніг. В Росії я навчився любити зиму.

— Свят-свят-свят… Перший німець, від кого таке почув! Ні, тільки вдуматися: німець і вихваляє зиму! Не кажіть такого хоч прилюдно, вас же четвертують!