— Не забувайте, на Східному фронті я майже не був, з генералом Морозом не встиг познайомитись, як інші мої співвітчизники. А те, що я бачив…
— Бачити мало, треба відчути, а для цього ви, німці, ще мало каші з’їли. Ех, трійка, вкатана дорога, неозорий простір куди не глянь! Коні не мчать — летять, сніг зривається з-під копит, мов іскри, і навколо теж усе іскриться, немов міняться на білому убрусі дрібні діаманти. Вітер обпікає обличчя, у вухах свистить, груди розширюються, наче ти вже не звичайна людина, а велетень, здатний вмістити в себе і дорогу, і небо, і неосяжність простору, і ліс, що ген бовваніє на виднокрузі… М-да… Не бачити мені цього, не відчути бодай ще один раз. Знаєте… — Воронов урвав мову, бо знову закашлявся, надсадно, наче бухкаючи в бочку.
Григорій підвівся:
— Справді, вам треба випити гарячого. Піду покваплю кельнера.
Та кельнер уже прямував до їхнього столика, несучи паруючий кавник.
— Пробачте, — вибачився він, — довелося закип’ятити воду і заварити наново. Крадькома від фрау Емми… — додав пошепки. — Вона, нівроку, скупенька.
Григорій розуміюче посміхнувся й тицьнув кельнерові в руку досить крупну купюру.
— Це за нову заварку і добре обслуговування мого приятеля надалі. Зрозуміло?
— О! Сподіваюсь, шановний пан не буде в претензії.
— Ви що, збираєтесь знову кудись подітися? — запитав Воронов, коли кельнер відійшов. У голосі старого вчувалися тривожні нотки.
— Справи. Щойно повернувся з східної зони, а, виявляється, доведеться знову їхати майже туди ж, звідки приїхав. Он як буває, коли звіришся на клієнта, який ладен сприйняти бажане за існуюче.
— І що ж ви бачили під час поїздки?
— Я там не вперше, в мене притупилося почуття новизни вражень. Живуть, відбудовуються, мітингують… Треба визнати, дечого вони досягли. За допомогою росіян, звичайно. Здається, у них там цілковита злагода. Ось вам ще одна загадка слов’янської душі. Звідки в них ця відхідливість, як ви гадаєте?
— З наївності. Своєрідне місіонерство неофітів, що, схилившись перед новим ідолом, прагнуть повернути в свою віру сусідні племена і народи, оскільки їх нинішній бог — то найкращий з богів. Тож женуться за бажаним, нехтуючи існуюче. Єдину справжню реальність. До того ж препогану.
— Але ж ця реальність — не статичне поняття, вона теж безперервно змінюється. Отже…
— Ілюзія, Фред, ілюзія. Змінюється, як жменька зерна під товкачем у ступі. Ударив товкач — і зерно посунулось, переміщуючись, підняли — ще раз змішалося, ховаючи під собою кільканадцять потрощених зерняток. І так увесь час, аж поки не перетолочать усю жменю на борошно, що піде на поживу комусь, хто, в свою чергу, потрапить у ступу історії. Ось і всі зміни. Завжди одне, від віку й до віку.