Втім, якщо сьогодні подзвонити й попросити дозволу прийти завтра вранці…

Парубок, якого фрау Емма назвала Крістіаном, уриває і його роздуми. Він іде до проходу, весело гукаючи до компанії біля сусіднього з Григорієм столика:

— «Чого ви тут шепочетесь, га? Які це у вас завелися таємниці? Забралися казна-куди і голосу не подадуть!

— На коли ми домовлялись, га? На коли? — сердито озвався чорнявий молодик, чимось схожий на свого білявого товариша.

— Так затримав же Блейберг, сам бачив.

— Чого він до тебе в’язне?

— Сподівався на гостинець від батька. Мовляв, без мене він не знайшов би такого покупця, стояв би ваш старий будинок пусткою.

— Овва, коли це було! Я ще жив у Хазенмоорі, коли поруч з нами оселився той тип. Він і досі такий дивний?

— Слухайте, хлопці, що я вам скажу! — Крістіан присунувся ближче до стола і заговорив притишеним голосом. — Вся його історія — то суцільна брехня, він не той, за кого себе видає. Батрак! Добрий мені батрак, який за обшарпану халупу платить такі грубі гроші. Батько ж не хотів продавати, збирався розібрати будинок, використати ліс на розширення хліва і стайні, а він усе накидав і накидав. Йому конче треба було десь осісти! — Рука парубка лягла впоперек горла.

— Не бачу нічого дивного, — втрутився третій з присутніх за столом. — Усі біженці насамперед дбали про дах над головою і клапоть землі під город. Ти, Крісті, завжди щось вигадаєш…

— А ти послухай, ти краще послухай. Як поводять себе інші в його становищі? З усіх сил прагнуть зав’язати добросусідські взаємини з людьми, які живуть поруч, з рання й до смерку гнуть спину над грядками, щоб мати на перший час картоплю, брукву, різне там зілля. А цей і в очі нікому не дивиться, хіба що хитне головою. У землі для годиться подлубається, подлубається, та й кине лопату просто на грядці — хай іржавіє. Сам же замикається в хатині — і нічичирк. Сидить самотою, мов вовк у темній хащі. І потім…

— А може, людині після загибелі сім’ї, оселі і жити несила, — не досить впевнено заперечив чорнявий.

— Тоді б він не набивав так свого черева, от що! Та не абичим, а такими наїдками, саму назву яких ми вже забули.

— Звідки це відомо? Ти що, заглядав йому в горщики?

— Твоя ж мати, моя тітка, підгледіла. Та й інші бачили, як він купував продукти на чорному ринку. І не якусь там бляшанку згущеного молока, а все найпоживніше, найсмачніше. Платить, скільки заправлять, аби доверху набити свій рюкзак.

— Коли маєш гроші, чому не поласувати, — примирливо кинув третій співрозмовник. — Я б, хлопці, оце з’їв повнісіньку сковорідку пряженої яєчні… знаєте, з салом, щоб аж шкварчало. А потім пивка… Ух, смакота! Аж слина набігла! На твоєму місці я б уже до нього підкотився, поласував би.