Годинник показував восьму. Отже, є час не кваплячись прибратися і поснідати. Про свій прихід він вирішив не попереджувати фрау Нунке. Бува, призначить побачення на другу половину дня, тоді його плани полетять шкереберть, виїхати доведеться тільки ввечері. Шкода, звичайно, що він не покінчив з усіма справами вчора. І надало ж йому в таку негоду вирушити прогулюватися, забрести в оту пивничку! Згадка про вчорашній вечір шкрябонула по серцю, наче вістря голки. Ганс Брукнер — ось у чому річ! Батрак, котрий походжає по містечку, мов велике цабе, і тишком-нишком ласує наїдками, про які люди в його становищі не можуть навіть думати… Все-таки цікаво: чому розповідь про цього типа бентежить і досі? А пропади він пропадом! Тут, на прибережній рівнині Північного моря, осіло чимало тих, кому не пощастило потрапити на заокеанські транспорти. Та ворота в Атлантику, як і раніш, ваблять, тримають кожного близько Гамбурга, мов на прив’язі. Можливо, Ганс Брукнер теж з таких, але чому тобі спало на думку, ніби ти десь його бачив? Нісенітниця! Гра збудженої вином і пивом уяви…

На світанку вітер ущух, ніби перетяли йому вільний простір кучугури хмар, які він сам і нагнав. Вони зависали зовсім низько, здавалося, осіли на дахи будівель. Крізь густу сітку дрібної мжички Григорій ледве побачив контури замовленого таксі.

— Куди накажете?

Гончаренко назвав потрібну вулицю.

— Далеченько. Та ті, хто там побудувались, витягли щасливий жеребок. Район майже не потерпів від бомбардувань. Квітуча оаза серед пекельного вогню, що поглинав Гамбург… Усі ми тут були, мов на долоні у диявола… Нас, моряків, списали на берег і перевели в рятувальну команду. І досі не збагну… — Водій раптом зблід і урвав мову: повз його машину, мало не зачепивши її могутнім крилом, промчав «студебекер», з кузова якого щось насмішкувато вигукнули солдати, регочучи і вимахуючи руками. Таксист вилаявся і витер носовичком спітніле чоло. — Нічого, рано чи пізно, а ми з ними розквитаємось. Поразка іноді навчає більше, ніж перемога. І коли ми знову візьмемося до зброї…

— Хто «ми»?

— Як хто? Німці, звичайно.

— А-а, — розчаровано мовив пасажир. — Я гадав, ви маєте на увазі щось конкретніше… — Зачувши в цьому зауваженні глузливі нотки, водій підозріло скосив оком у бік пасажира, але з виразу його обличчя нічого не зміг прочитати: той скоріше збайдужів до розмови, ніж зацікавився нею, бо з явним нетерпінням позирав крізь віконце на охайні будиночки, що визирали, на бульвар і шосе крізь плетиво чорного гілля.

— Ось ми й на місці. Вам, здається, дев’яносто сьомий?