— Тепер я можу заховати свою гармату. Тільки пам’ятайте: вона у мене завжди напохваті. Найменша спроба…

— Мені треба вимкнути кавоварку. Дозволите? — глузливо запитує Рут.

— Спочатку нагодуєш мене і принесеш каву.

— Де накажете сервірувати стіл — тут чи в залі?

— Не викаблучуйся, візьми тоном нижче! Не таких бачили… Подавай у зал, там вільніше.

Рут бере хліб, сіль, столовий прибор і несе в зал. На електроплитці тим часом гріється сковорідка. Обернувшись, дівчина кидає на неї бекон, збиває у мисочці омлет. Петерсон пильно стежить за кожним її рухом.

— Ви що, так і ходитимете за мною, мов тінь?

— Поки ти не приготуєш їжу. Стежу, щоб не підсипала чого-небудь.

— Ви підказали чудову ідею. Шкода, що у мене з собою нічого нема.

— Може, у нього? — Петерсон киває на старого провізора. — Признайся, діду, адже руки сверблять.

Обличчя Ленау червоніє від гніву.

— Наша професія — рятувати людей, а не знищувати. Не міряйте всіх своєю міркою.

— Надто ви задерикуваті. Якщо так триватиме й надалі, мені доведеться позбутися вашого товариства. Ви, звичайно, здогадуєтесь, що я маю на увазі.

— Ніхто й слова не скаже, якщо ви дасте нам спокій, — миролюбно зауважує Рут, стримуючи лють. — Вам наливати каву зараз чи коли поїсте?

— Наливай зараз, і не в чашку, а в якийсь більший посуд. Треба розігріти нутрощі, інакше їжа в горло не полізе.

Дівчина бере пивний кухоль, відкручує краник кавоварки. Приємний запах міцної кави наповнює кімнату. Петерсон ковтає слину. Тепер видно, як він зголоднів.

Ледь не наступаючи Рут на п’яти, Петерсон поспішає до накритого столика і нетерпляче підсовує до себе все, що дівчина принесла.

Спостерігаючи за тим, з якою жадібністю він їсть і п’є, Себастьян Ленау тихо зітхає.

Жалісливість мимоволі закрадається в його серце. Як може людина сама себе нищити! Молодий, дужий, гарний. Чого йому не вистачало? Війна, в усьому винна війна! Коли вбивство людини людиною стає професією, годі казати про якісь моральні норми. З власного досвіду знаємо, до чого це призвело. Що захищав Петерсон? Свою пограбовану, спалену землю, державний лад, заснований на справедливості, якусь високу ідею? Ні! Його затягнув вир війни, мов піщинку. В голові його немає жодної ідеї, а душа сповнена по вінця єдиним прагненням — розбагатіти, піднятися до рівня тих, кому солідний рахунок у банку відчиняє двері до влади й могутності.

— Гер Ленау, — нетерпляче нагадує Рут, — може, ми попросимо у нашого гостя дозволу взятися за роботу?