«Надлюдина у своєму справжньому обличчі. Без маски… Що ж ти задумав? Яку мерзоту збираєшся ще сотворити?..»

«Та й хто загляне у мій барліг», — згадались Григорію слова Больмана. «Мабуть, я загляну, — подумав він, зважуючи на долоні ключі. — Може, твої щоденники розкажуть те, про що ти мовчиш. Тільки коли? Зараз? — Вій знову поглянув на Больмана. Тепер той лежав обличчям до спинки канапи, підвернувши під себе руку, і стогнав уві сні. — Ні, зараз не можна… Хоч він і добряче випив, але може прокинутись і не знайти ні мене, ні ключів. Дідько його знає, нервовий тип, усе може бути. Ні, ризикувати не можна! Краще завтра. Завтра ввечері у них намічається випивка. Він запрошував і мене».

Григорій вийшов на кухню, дістав з полички пачку свічок, — у місті були часті перебої з електрикою, — вийняв з неї одну і розтопив. Розминаючи грудочку воску в руках, щоб не застиг, він повернувся до кімнати, втиснув у піддатливу масу борідки ключів, кожну з обох боків, і, старанно протерши, поклав назад у кишеню піджака.

Будинок, де жив Больман, стояв на вузькій довгій вулиці. Темні громаддя споруд, без жодного освітленого вікна, стискували її в міцних обіймах, і вона немовби застигла в судорогах, утворивши чудернацький зигзаг. Жовті плями нечастих ліхтарів танцювали в такт з поривами вітру, відкидаючи тьмяне світло на тротуари, вимощені плитами і відполіровані безліччю підошов, які щоденно човгали по їхніх квадратах. Запізнілі перехожі тулились до стін будинків і, гнані холодним вітром, поспішали сховатись від негоди за їхніми товстими стінами. Вулиця, немов губка, вбирала в себе пізніх перехожих, і вони губились у її численних порах.

Григорій глибше засунув руки в кишені пальта. Холодна вогкість пронизувала до кісток. Піднятий комір і насунутий на очі капелюх, з крис якого вітер зривав краплі води, погано захищали від колючих бризок дощу і снігу. Дійшовши до повороту, Григорій поставив ногу на сходинку будинку і поправив шнурок. Звідси вулицю було добро видно в обидва кінці. Не помітивши нічого підозрілого, вій пройшов далі і, підійнявшись на невисокий ганок, опинився перед масивними дверима. Понишпорив у кишенях, вийняв в’язку ключів. Замок м’яко клацнув. Важкі двері, колись засклені, а тепер забиті фанерою, відчинились з гучним скрипом. Григорій завмер. «Так увесь будинок сполохати можна!» Прислухався. Ні, нічого не чути. Тільки вітер завиває на вулиці. Підважуючи двері за ручку так, щоб петлі не рипіли, Григорій зачинив їх. Старанно витер ноги об ганчірку. Тепер треба подолати ще два прольоти скрипучих дерев’яних сходів. Тримаючись ближче до стіни, — там сходинки менше скрипіли, — Григорій повільно підіймався на другий поверх. Темрява й тиша. Поворот, за ним ще один проліт сходів. Нарешті двері, що вели у квартиру Больмана. Знову недовга метушня з замком, і в ніс ударив запах прокуреної, погано провітреної квартири. Промінь ліхтарика освітив довгастий передпокій, застелений потертим килимом. Троє дверей зачаїлись за важкими портьєрами. З протилежної стіни, немов захищаючи цю обитель від непроханого гостя, просто на Григорія виставилися великі оленячі роги. Двері до кабінету були зачинені, але ключ стирчав у замку. Григорій повернув його і ввійшов у кімнату. Пучок променів, перебігаючи з предмета на предмет, вихоплював з темряви то диван, то письмовий стіл, то здіймався по високих, аж до стелі, стелажів з книгами, то танцював на портретах вусатих з бакенбардами а ля Гінденбург чоловіків. Усе це належало колишньому хазяїну, новому мешканцеві належали тільки купа розкиданих на канапі журналів — їхні пістряві обкладинки дисонували з строгим виглядом кімнати, — та друкарська машинка останнього випуску, що виблискувала нікелем на письмовому столі.