«Що він верзе? — думав Григорій… — «Від написаного залишається маленький слід… інше розсипається на порох…» Поки що зрозуміло тільки одне: щоденники він зберігає вдома. Але як збагнути решту?.. Маленький слід… Чому маленький?.. Здається, здогадався! Мабуть, він фотографує написане, а рукопис спалює. «Інше розсипається на порох…» Плівку легше сховати. Значить, швидше за все плівка… Який же в нього апарат? Здається, такий невеликий, трохи більший за сірникову коробку… Мабуть, «Іст-мен-Кодак».

— Так, Фред, я помер. Вип’ємо, чорт забирай, за те, щоб я спав спокійно!.. Адже я мертвий… Після того, як росіяни вимагали видати Больмана, мене пишно поховали, навіть з промовами. Про це писали газети… Але, встановивши на могилі хрест, жодна наволоч не зронила жодної сльозинки, хоч і ніхто й не знав, що замість Вернера Больмана в труні лежить лантух з трухлятиною… Хай їм усім грець! Давай-но вип’ємо…

— Чи не вистачить на сьогодні?

Больман мовчки спорожнив бокал, гикнув і дістав з кишені піджака, що висів на стільці, хусточку. З кишені щось випало і, дзеленькнувши, стукнулось об підлогу.

— Н-ні, не вистачить. — Язик Больмана заплітався. — Не вистачить… Нам дали два дні на відпочинок, отже, зараз можна. І взагалі, я тепер привид, а у привида немає цього… як його?.. плоті… У привида немає плоті, і скільки в нього не лий, по вінця не наповниш…

— Коли ти повернешся? — запитав Григорій.

Але Больман знову залишив запитання без відповіді й далі молов нісенітницю…

— Я? Зепп, привид, а бідолаха Вернер Больман лежить на кладовищі… Він помер, помер… А-а-а-ве Марі-і-і-і-я…

— Облиш!

Больман слухняно замовк. Деякий час він безтямно дивився перед собою, розгойдуючись на стільці, потім повіки його почали злипатися, тіло обм’якло, і він упав грудьми на стіл, уткнувшись головою в тарілку.

«Здається, я передав куті меду», — подумав Григорій. Він вийшов у ванну, намочив рушник і, повернувшись, витер Больману обличчя. Той тільки мугикав у відповідь. Взявши його під руки, Григорій перетяг важке, мов колода, тіло захмелілого гостя в другий куток кімнати і, поклавши на канапу, став прибирати зі столу. Аж тут погляд його впав на в’язку, ключів, що лежала біля стільця, на якому сидів Больман. Від кільця тягнувся тоненький ланцюжок, кінець його губився у верхній кишені піджака.

Григорій підняв ключі. На долоні в нього лежали два великих ключі, мабуть, від вхідних дверей, і кілька маленьких, нікельованих. Які замки замикають ними? Які секрети зберігають ці маленькі хранителі таємниць? Григорій, замислившись, дивився на блискучий метал. Потім перевів погляд на його власника. Той спав, відкинувши голову на валик широкої канапи. Час від часу він голосно гикав, і тоді груди й живіт його судорожно здригалися, немов під ударами нагая, а кадик поршнем ходив по жилавій шиї, ніби виштовхуючи з роззявленого рота глухі короткі звуки. В сутінках кімнати цей роззявлений рот на блідому обличчі здавався чорною діркою, з якої стікала липка слина й спадала тягучими краплинами на оббивку канапи. Рука з набряклими венами звисала до самої підлоги.