Вона казала, що це сталося тоді, коли в неї вкрали гроші і документи і на її горизонті виник В’ячеслав Омелянович Бурцев, запропонувавши у зв’язку з цим змінити прізвище.

— Це був дві тисячі перший рік? — перепитав Ігор Свиридович. — Молодці хлопці! Якраз я потрапив у вир бойових дій і став персоною, особливо небезпечною для своїх рідних. От вони принагідно й подбали про нове ім’я для тебе. Але як вчасно тебе пограбували, моя дівчинко! Що не кажи, а інколи таке горе грає нам на руку, — рідів він далі. — Так ось як його звати — В’ячеслав Омелянович Бурцев. Цей чоловік, очевидно, спеціально супроводжував тебе у поїздці до Москви, він мав таке завдання від моїх товаришів. Але я нічого про це не знав.

— Так, я, звичайно, теж всього не розуміла, але те, що на моєму горизонті цей чоловік з’явився не випадково, згодом все-таки второпала. А потім, як варто припустити, по зарані обміркованому плану знайшовся і мамин дядя Георгій Аполлонович Фінтіктіков.

— Он як?

— Коли з нього зажадали викуп за вас, він відразу погодився і почав розробляти план операції. Але ви з мамою встигли втекти з полону, і бандити не змогли представити йому докази, що ви живі. Тоді всі й вирішили, що вас стратили. Але бандити, відчувши великі гроші, від дяді не відставали, і він змушений був переховуватися в еміграції. А скоро за тим, не витримавши натиску горя, померли мої бабусі, і мене здали в школу-інтернат. Через своїх знайомих дядя опікувався мною, але дуже обережно.

— А зараз він де?

— Немає, помер. Але оце все, — Тетяна розвела руками, — його спадок. Він заповів мені все, що мав. Так що вам з мамою більше немає про що клопотатися.

Назад поїзд не їхав, а повз — так здавалося зачудованому Ігорю Свиридовичу, якому не терпілося ощасливити свою любу Надійку, тобто Любов Петрівну. Нічого не вдієш, ці імена вже назавжди приросли до них, як ім’я Тетяна приросло до Улі.

— Але це я тільки на Україні самозванка, — заперечила Тетяна. — Можна було б відмовитися від життя під двома личинами, все відкинути й забути, виїхавши в Москву під своїм справжнім ім’ям і зі справжнім паспортом на ім’я Улити Геннадіївни Омахіної, бо на нього оформлена дідова спадщина. Але ж Грицько… Він — моя половинка, а наш шлюб зареєстровано на Проталіну Тетяну Іванівну. Жах!

— Коротше, ти — аферистка, — пожартував Ігор Свиридович. — А чим займатиметься таємна спадкоємиця одного з найстаріших олігархів Росії, страшенно заможна пані з вищого світу Москви в далекому українському селі Славгороді? Чи не буде їй там нудно?

— О, там у нас сила-силенна роботи, тату! — засміялася Тетяна. — Почнемо з того, що збудуємо гарний дім для одиноких людей похилого віку, і цим отримаємо прощення за свої гріхи.