— Так, я знаю про доньку Лізи Паперовської і Юрія Вспишкіна, — сказала вона. — Але що толку? Це все — тіні. Сердешна Ліза Паперовська нещодавно померла, а Юрій Вспишкін загинув ще у вісімдесят шостому…

— Звідки це відомо?

— Про що?

— Про нього?

— Не знаю… Я десь чула, зрештою це було ще в дитинстві. Тому, може, я й помиляюсь.

— А їхня донька?

— У неї все гаразд, — раптом сказала Тетяна. — Має чоловіка, спеціальність, статки…

Ігор Свиридович набрав повні груди повітря, різко видихнув його малими порціями, роздуваючи при цьому щоки, мовляв, так-так-так, он воно що. Здавалося, він щось вивіряв у собі чи на щось одважувався. Але невдовзі те відчуття зникло, перед Тетяною знову опинився просто чоловік, зворушений чиїмись непростими долями, до яких мимоволі доторкнувся.

Однак час од часу він скоса поглядав на неї, випромінюючи світлу, якусь радісну недовіру. Він неначе завис у чеканні ще чогось, ще якихось слів, продовження казки про неймовірні збіги, зустрічі й події. І це було зрозуміло — ошелешення після перевтілення з сліпого чоловіка, загубленого в покинутому придніпровському хуторі, на благополучного й здорового чоловіка, який знаходиться зараз в одному з найкращих місць на світі, не проходить в одну мить. На це потрібен час.

На все потрібен час, — плекала свою тиху зажуру Тетяна, — і пояснення, — додала собі подумки вона. Інакше Ігор Свиридович так і не зрозуміє, що насправді потрапив у казку і має право на всі дива, які з ним відбуваються. Він просто сприйматиме подальше так, що його хтось облагодіяв, і псуватиме собі характер від постійного відчуття приниження. Ні, дорога моя, він на таку жорстокість не заслуговував.

Але що вона могла пояснити Ігорю Свиридовичу, загалом чужій людині, як на офіційний погляд? Що вона виросла без батьків і що їй завжди їх не вистачало, що їхнє з Любов’ю Петрівною ставлення до неї розтривожило її, зачепило давно готові до відгуку струни, обдало її давно очікуваною ілюзією, що вона знайшла своїх рідних? Як сказати про те, що вона ввійшла в пору, коли хочеться опікуватися кимсь, взяти під захист дорогих серцю людей, пестити їх і робити щасливими, і про те бідне серце, яке невпинно шукає їх десь поблизу себе, прагнучи розкритись їм і боячись помилитися? Все це жіноча сентиментальність, якій не місце в нинішньому раціональному й жорстокому світі і яку вона не шанувала, вважаючи ознакою слабкості. Діло — роби, слину — не розпускай! — наказала вона собі. І взагалі — час відпочивати.

9

Ранок наступного дня розпочався безгрішним сяйвом сонця, прозорим повітрям, легко паруючою над землею імлою, як буває тільки ранньої весни, коли всі сніги вже сходять і несміливо наступає перше тепло. Навіть безхмарне небо голубіло якось не по-зимовому ясно, й хрусткий морозець вписувався в загальну картину, не псуючи оманливі відчуття, що настає оновлення. Таке рідко буває в московських груднях.