— Як ви розумієте, я про це здогадалася. Але не хвилюйтеся, — сказала Тетяна, говорячи останні слова більше для себе. — Все дуже добре, — тепер вона скочила на ноги, а потім засміялася, що їхня розмова починає скидатися на якусь недостойну сильних людей мелодраму, і знову сіла. — Я мусила б раніше зрозуміти, що ви брали участь у бойових діях, де й отримали поранення. Це ж так?

— Так, я згодом тобі все розповім.

— Потім, потім. Значить, звідси й ваше несправжнє ім’я. Я молодець, я знайшла вас…

Ігор Свиридович зберігав спокій, здавалося, він не переймався тими емоціями, що володіли Тетяною.

— Про твоє існування я нічого не знав. Але у нас з дружиною була своя донька, роком молодша за… за тебе, Таню. Ми її… тобто через наші неприємності ми втратили зв’язок з нею, і не знаємо, де вона є і як склалося її життя. І знову ж через необхідність приховувати своє справжнє ім’я не можемо розпочати її пошуки, не можемо самі ризикувати і заради свого батьківського егоїзму наражати її на небезпеку, — говорив Ігор Свиридович. — А тепер ти — моя щасливо знайдена неочікувана позашлюбна дитина — знаходишся поряд, ти взяла нас під своє крило, а друга моя донька, може, десь микається в горі-нещасті. Любов Петрівна, як узнає щойно виявлену нами з тобою правду, не простить мені. Але це півбіди, головне, що вона зведеться нанівець.

Тетяна подивилася на нього, наче вперше побачила. Так, він звичайна людина, з плоті й крові, йому болить те, що й іншим, він розривається між давнім бажанням знайти свою рідну дитину й страхом наразити її й себе на небезпеку, розкривши своє справжнє ім’я. Адже були дуже вагомі підстави його змінити. Це ж тортури, з цим не можна жити, він не витримає! І тільки тому, що вона чистоплюйка, причому вибірково: для себе збрехати можна, а для рідного батька — зась, тут на заваді стоїть її сумнівна чесність. І Тетяна зважилася.

— Тату, рідний, ви не дослухали. Я молодець, бо знайшла вас… з мамою.

— Як? — Ігор Свиридович зблід, і Тетяна по-справжньому злякалася.

— Триматися! — прикрикнула вона. — Ми ще на фронті! — продовжила жартівливо, коли побачила, що її тато потягся до склянки з водою, відпив ковточок і опанував себе.

— Про що ти кажеш? — він звів на неї благальний погляд, як на ікону.

— Я Уля, тату.

— А Таня де? — розгублено запитав Ігор Свиридович, не бажаючи втрачати ні крихти щастя, наче вона зобов’язана була знати все про всіх.

Але ж вона-таки дала зрозуміти, що знає про Тетяну, про її матір, дату народження. То мусила казати правду до кінця.

— Що ж, у моїй шафі теж є свої кістяки, — сказала вона, вставши й ніяково посміхаючись. — Я привласнила Тетянине ім’я, бо змушена була уникати небезпеки, яка мені загрожувала від одного чоловіка. так сталося. Але тепер той чоловік знак. Вибачте і ви мені. Таня загинула в тій автоаварії, після якої я приїхала до вас лікуватися. Вона лежить на славгородському цвинтарі під коротким ім’ям Галина. Слухайте, як все було, — і вона довго розповідала йому про себе, про те, як здогадалася, що її хтось веде по життю.