— Я в цьому переконаний.

— Це я бачу.

— А що ти їй напишеш?

— Те ж, що і ти написав. Я теж не вірю, що могла зрадити така людина, як Соколова. А інакше кому ж тоді можна вірити? Тільки собі самому чи і собі вірити не можна? Для чого ж ми тоді людей в комуністичному дусі виховуємо?

— Ти говориш так, ніби не мене, а себе самого переконати хочеш, — засміявся Крайнєв.

— Так, якоюсь мірою ти маєш рацію. І мені зараз трохи соромно. Що це таке? Що я, не вірю їй чи відповідальності боюся?

— Бо ти директор інституту, а я людина безвідповідальна, — знову весело засміявся Крайнєв. — І годі про Соколову, тут все ясно, скоро вона знову буде з нами. Як там вона, жива, здорова? Що Полоз пише?

— Він часто до Ковпака в партизанський загін літає. Пише, що дуже була поранена Віра Михайлівна. Хотів її з партизанського загону на Велику землю вивезти — не погодилася, каже, тепер партизанити буде.

— Правильно зробила, — вирішив Крайнєв. — Дивись, який мотор для нас готують, на Марс летіти можна.

І обидва схилилися над широкими полотнами креслень.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Здорово в'ївся гітлерівцям у печінки Сидір Ковпак. Майже вся поліська північ України тепер була окупована гітлерівцями тільки формально, а насправді ніхто з них у поліські села і носа не наважувався показати. З'явилися цілі райони, де взагалі жодного німця не бувало. У багатьох селах фашиста теж давненько не бачили — страшно було гітлерівцям потикатися у партизанський край.

Але таке становище ні сам Гітлер, ні його генерали довго терпіти не могли. Як же можна розпочинати великий наступ весною, коли за спиною партизанські загони орудують, коли точно не скажеш, який поїзд вчасно до фронту прийде, а який під насип у болото звалиться.

Ні, з партизанами треба кінчати, бо доки вони існують, у тилу гітлерівців спокою не буде.

Отже, забезпечуючи собі свободу дії, німці ранньої весни почали великий наступ на партизанські ще розпорошені, незміцнілі загони. Проти партизанів було пущено кілька кадрових дивізій і весь фольксштурм, який тільки був у розпорядженні фашистського командування на Україні. А проте цей наступ не застав зненацька Сидора Ковпака. Сила його загону була саме у вмінні маневрувати, вийти з-під удару, де ти слабший за ворога, самому вдарити з усієї сили, де ти відчуваєш себе сильнішим.

Гітлерівці кинули на ковпаківський загін багато війська, і партизанам довелося залишити освоєні за зиму місця і рушити далі в ліси. Але зробити це було не так просто. Гітлерівці вдарили зненацька. Вони намагалися оточити весь загін і знищити його, розрізавши на частини, і саме цього не міг допустити Сидір Ковпак.