— Коли Ковпак дозволить і патронів дасть, — непривітно відповів кулеметник, дивлячись, як швидко ворушаться пальці Віри Михайлівни, збираючи затвор.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

У Москві майор Михайло Петрович Полоз затримався недовго. Правда, у відділі кадрів, де його дуже добре знали, прохання майора викликало здивування, але не знайшло заперечень. Не в тил же проситься людина, а на небезпечну роботу, чого ж не задовольнити її бажання? От дивно тільки, що Валенс відпустив його від себе… А проте хай іде в транспортну авіацію, яка обслуговує партизанські загони.

Так майор Михайло Полоз став командиром загону літаків спеціального призначення і сам сів на важку, але надійну машину ЛІ-2. Давно вже йому не доводилося працювати у таких незвичайних умовах. У вітер і сніг, майже завжди уночі, по нелітаних трасах вів він свого літака, приземлявся на таких аеродромах, де, здавалося, і звичайний У-2 не міг сісти. Привозив партизанам патрони, вибухівку і газети, забирав поранених і десь недалеко перед світанком злітав з примітивних аеродромів, намагаючись будь-що перетнути лінію фронту до сходу сонця.

І всюди, в якому б партизанському загоні він не опинився, одним з перших слів його було запитання про Соколову. Він запитував обережно, ніби намагаючись самому собі не признаватися, як боляче вимовляти ці слова. Він і на мить не повірив, що його дружина могла зрадити. Тут все могло бути, від добре зробленої інсценівки до широкої провокації. В усякому разі він, Полоз, усе мусив знати, все перевірити.

— Здається, скоро щось узнаємо про твою дружину, — сказав йому Ковпак, коли вже в середині зими Полоз з'явився в загоні.

Від несподіванки Полоз аж здригнувся.

— Де вона?

— От де вона — ще не знаю, — сховав у вусах посмішку партизанський генерал. — Щось із нею, напевне, твориться, а що саме — я не розібрався.

— Що ви знаєте? — наполягав Полоз.

— Точного ще нічого, — відказав старий партизан. — Вона живе в Києві, а далі нічого невідомо. Наступного разу, як прилетиш, може, я тобі щось новеньке приготую, а до того часу доведеться потерпіти.

Наступного разу, коли Полоз посадив свою важку машину на лісовому аеродромі і з'явився у штабі Ковпака, Сидір Артемович мовчки показав йому шматок паперу, де було надруковано об'яву про нагороду за голову Соколової.

— Знаменитою твоя дружина стала, — засміявся генерал.

— Де вона?

— Зараз цього не знаю, але, мабуть, скоро знатиму. Коли Гітлеру до лап не потрапить, то вже, напевне, з кимось із наших зв'яжеться. А де вона зараз, один тільки бог святий знає.