Крайнєв зразу збагнути цих слів не міг, настільки вони були нежданими.

— Хто? — перепитав він.

— Віра Михайлівна Соколова.

— Після того, що сталося? Після того фото? Значить, це все була тільки провокація?

— Не знаю, що це таке було, — відповів Валенс, — але перед нами зараз стоїть завдання — написати їй характеристику.

— Що ж ми напишемо?

— От і я сам думаю — що ж ми напишемо?

— Від цієї характеристики, може, залежатиме все її життя.

— Може, і так.

— Що ж ми будемо писати? Ми ж нічогісінько про всю ту історію не знаємо.

— А нас про неї і не запитують. Треба написати про те, що знаємо.

— Можна, я зараз сяду і напишу чернетку?

— Ти? — трохи здивувався Валенс.

— Так, я.

— Пиши.

Крайнєв сів до столу. Він почав писати швидко і впевнено, ні над чим не замислюючись. Два аркуші паперу вкрилися рівними рядками твердо виписаних, крайнєвських літер. Написав, перечитав написане і підписався.

— От, прошу, — сказав він до Валенса, який з інтересом стежив за цією роботою. — Підпис мій можна закреслити, а можна і не закреслювати, це вже залежить від ситуації.

— Побачимо, — відповів директор і взявся читати.

Прочитав, опустив на стіл аркуші і замислився на мить.

— Таку характеристику для вступу у партію давати можна, — нарешті сказав він. — Смілива ти і необережна людина. Адже тут все ніби в тумані, нічого зрозуміти не можна. І ці старі креслення до фашистів потрапили, і відозву вона підписала, а ти так пишеш, ніби вона найчесніша людина в світі.