Як тільки розвідка доповіла про початок гітлерівської операції, на всіх лісових дорогах стали добре озброєні партизанські застави. Вони були нечисленними — два-три бійці і кулемет та ще кілька десятків гранат на всякий випадок. Але в лісі ці замасковані точки перетворювалися на грізну силу, перед якою стояло одне завдання: затримані німців, поки не відійдуть основні партизанські сили, а тоді, вже лісами, приєднатися до загону.

Ковпак розподіляв людей швидко і впевнено. Він добре знав своїх партизанів, знав, на кого можна покластися у скрутну хвилину. Подумавши мить, він послав на один з бічних шляхів Лойченка, Віру Михайлівну Соколову і Синицю — молодого партизана, якому ще не доводилося бувати в бою.

— Вам треба протриматися до вечора, — наказував Ковпак. — Коли споночіє — відривайтеся від противника і наздоганяйте нас. Все ясно?

— Ясно, — відповів Лойченко, призначений за старшого.

Застава заглибилася в ліс і скоро зникла між невисокими поліськими соснами.

У весняному, ще тільки пробудженому від зимового сну лісі було тихо і вогко. Торішнє, зіпріле листя ворушилося, ніби оживаючи. Це з-під землі пробивалися до світла перші блідо-зелені стебельця сну і зсовували потемнілі листочки. Крізь оголені, прикрашені тільки налитими бруньками віти беріз проривалися косі промені сонця… До вечора ще чимало часу, години, мабуть, зо три.

В тих місцях, де тонкі берези змінювалися густими заростями струнких високих сосен, було темніше. Сонце сюди майже не доходило, світло його осявало тільки шпичасті верхівки.

— Отут і будемо Гітлера зустрічати, — вирішив Лойченко.

Віра Михайлівна погодилася. Справді, дуже зручне для засідки місце. Вузька дорога завертала майже під прямим кутом, обходячи невисокий бугор, і коли біля цієї висотки поставити кулемета, то вогнем його надійно можна було перекрити і відрізати будь-який рух по дорозі.

За наказом Лойченка Іван Синиця маленькою лопаточкою швидко викопав для кулемета окоп. Розташований між корінням величезної сосни, він був зовсім невидимий з дороги. Товстенний стовбур прикривав його збоку, кращої вогневої позиції і не придумаєш.

Лойченко ліг біля кулемета, примірився і сказав:

— Дуже добре. Тепер кожен індивідуально окопатися мусить.

І вони зробили кожен собі невеличкі окопи, не зариваючись дуже глибоко в пісок, знаючи, що довго тут затриматися не доведеться.

— Ну от, тепер можна хоч цілу гітлерівську дивізію зустрічати, — пожартував Синиця, оглядаючи свою роботу.

— Як зустрінеш, тоді і скажеш, — незадоволено буркнув Лойченко.

Вони полягали до своїх окопів і надовго замовкли. Тиша стояла над лісом, і сонце вже почало схилятися до обрію.