Маканауро радо виконував усі обов'язки, які на нього накладались, як на зятя, знаючи, що теща мала право вимагати від нього викуп за доньку. І ось, нарешті, він мав жінку, згідно зі звичаями! Але Акату, хоч і не мала підстав для того, щоб не віддавати йому дочки, не хотіла з цим погодитись і вирішила вбити зятя. Орли підступом загнали мисливця в огорожу, щоб заклювати його там; тільки обернувшись в останню хвилину в муху, він непомітно вилетів з огорожі і врятувався від смерті.

— А вродлива дружина пішла з ним? — запитав я.

— Ні, — відповів Манаурі, — він втратив її… Це для нас повчальна легенда, бо вона показує, які важливі обов'язки стоять і весь час стоятимуть перед молодим по відношенню до родичів дівчини… або по відношенню до старшин її племені, — додав вождь, лукаво підморгнувши.

І без цього останнього натяку я розумів справжнє значення оповідання, а саме: я маю піднести старшині викуп за Лясану. Але який викуп? Що було у мене тут найдорогоцінніше? Мій погляд зупинився на оздобленому дорогим камінням пістолеті, який стирчав за моїм поясом. Я витягнув його і, подаючи Манаурі, сказав:

— Будь ласка, візьми це. Ціннішого і кращого я нічого не маю. Я охоче тобі його дарую!

Вожді від здивування аж прицмокнули язиками: пістолет був шедевром зброярської майстерності і мав велику цінність. Сам Манаурі дуже зніяковів, збитий з пантелику, лукава посмішка зникла з обличчя, воно потемніло, збентежилось. Вождь відступив од пістолета з якимсь страхом в очах.

— Нехай у мене відпаде рука, — закричав він, — якщо я візьму це у тебе!

— А аравакський обов'язок молодого? — запитав я рішуче.

Манаурі випростався гордий, грізний і разом з тим схвильований.

— Ти вже давно його виконав, — сказав він суворо. — Та ще й не один раз! Ти дав аравакам у сто разів більше, ніж вартий цей цінний пістолет.

— Невже стільки?

— Ти дав нам дружбу!

— І мудру пораду, і сильну руку вождя! — поспішив улесливо вставити Конауро.

— Не ти у нас в боргу, а ми перед тобою! — додав Мабукулі.

— Ще скажете, — пожартував я, — що однієї дівчини для мене замало.

— А щоб ти знав: замало, — жваво підтвердив Манаурі.

— Хо, хо! — заперечила Лясана. — Головний вождь, а плете дурниці!

Ми посміялися, всім нам гуртом було добре й весело. Я заховав пістолет за пояс.

Які, голова роду аракангів, попросив слова, щоб щось сказати, а коли ми звернули на нього увагу, він єхидним поглядом зміряв Манаурі і промовив:

— Все це добре, про що розповідав Манаурі, але шлюб Маканауро закінчився не зовсім так, як вождь нам змалював.