— Ти втік від них?
— Я хотів утекти, але вони спіймали мене. Нічого мені не зробили… Сказали, що хочуть прийти сюди, в Кумаку…
— Скільки їх було, говориш?
— Восьмеро.
— А інші?
— Не знаю. Я не бачив інших…
Раптово вирваний з блаженного настрою, я зараз відчув цілком божевільне почуття — почуття полегшення від того, що, нарешті, після стількох місяців напруженого чекання, удар пролунав, наче грім з ясного неба. Акавої прийшли.
Вожді вп'яли в мене суворі погляди. В їхніх очах я побачив довір'я і страх.
21 ВІСІМ АКАВОЇВ
ВІСІМ АКАВОЇВ
Вони схопилися на ноги.
— Спокійно! — стримав я їх притишеним голосом. — Ми нічим не повинні видати, що попереджені про небезпеку. Ці восьмеро, як мені здається, нам поки що не загрожують. Але не виключена можливість, що на нашому півострові висадились інші акавої і підкрадаються до нас, може, вже підстерігають нас за найближчими кущами…
Мимоволі вожді зиркнули на сусідні хащі. Вони не вміли стримуватись, у їхній крові не було досвіду справжнього воїна. Тільки Манаурі тримався як слід.
— Один зайвий погляд, — попередив я їх, — і можна поплатитися життям…
Коротко, щоб не гаяти марно часу, я роз'яснив план дій на наступні хвилини: непомітно розійтись по своїх родах, по дорозі обережно повідомляти про все зустрічних і розсилати їх також до своїх, усім воїнам наказати зібратися загонами в хатах зі зброєю; одночасно вислати розвідників за село, поки що на відстань п'ятисот кроків, щоб проглянути хащі, які оточують Кумаку.
— Одним словом, — закінчив я нараду, — діяти так, щоб загони були готові відбити напад, але ворог про це не повинен нічого знати. Хай мукуарі триває й надалі, а барабани ні на хвилину не стихають. Я і Манаурі підемо зустріти вісьмох акавоїв, інші здалека наглядайте за нами. Якнайшвидше доповідайте мені, яку новину принесуть розвідники з гущавини…