— Гарна штучка, — мовив він. — Але я на цьому не розуміюсь. Я ніколи не бачив справжнього гашишу. А ви бачили?

— Ні, — відповів Ота. — Я оце вперше зіткнувся з ним.

— А хто ж тоді вам сказав, що це гашиш?

— Пан Мерсьє.

Лукас підійшов до свого портрета і втупився в нього очима, крутячи в пальцях таблетку:

— Ви йому це показували?

— Ні. Я тільки говорив з ним про це.

— А точніше?

— Питав, що таке кіфі і гашиш.

— Ви сказали йому про Сі Омара, Базілю?

— Ні. Жодного слова.

— Ах, так, — усміхнувся пан Лукас. — Власне кажучи, ви не знаєте, чи ця штучка справді гашиш.

— Ні, я це знаю, — сказав Ота.

— Припустимо, — погодився пан Лукас. — Але, дорогий мій, я не маю з цим нічого спільного. Зрештою, що ви од мене хочете?

— Що я від вас хочу? — Ота розвів руками. — Я вже це вам сказав!..

— Хвилинку, — перебив його пан Лукас. — Тільки без паніки. Давайте вип'ємо, може, нам хоч після цього проясниться в голові. Хвилинку. — Він вийняв з буфета пляшку вермуту, дві чарки, пачку сигар та сигарет і зручно вмостився за столом. — Тепер у нас піде краще. Куріть і пийте, Базілю.

— Дякую, — мовив Ота і взяв сигарету. Але вона йому не сподобалася. Зате вино хоч ненадовго втамувало спрагу. — Куди я ще мав піти, як не до вас, мосьє, — почав він знову. — Не в поліцію ж! Сі Омар ставиться до мене цілком пристойно, допоміг мені…

— Ще б пак, — зауважив пап Лукас.

— Але я все одно не можу це так залишити! Можливо, моє сумління й справді надто чутливе до таких речей…

— Зовсім ні, — сказав Лукас. — Становище справді погане. Тільки який тут придумати вихід?