Потім вони довго мовчали. Машину підкидало на вибоях, і думки у Оти плуталися, змінювали свою форму, але це все одно були ті самі думки, той самий жах, той самий гнів і страх.

— Знаєш, Мустафо, завіщо пан Лукас запроторив мене в тюрму?

Мустафа знизав плечима.

— Ні, ти це теж знаєш! Я не хотів, щоб він виробляв ганжу!

— Ах, — зітхнув Мустафа, — я не таліб, я дурний фелах і нічого в цьому не тямлю. Білі заборонили ганжу, білі й виробляють її. І ненавидять тих, хто їх зрадив. Ні, я нічого в цьому не тямлю й не хочу навіть про це думати. Мені це не подобається. Значно більше мені до вподоби автомобіль. Його я хотів би розуміти. — Він хвилину помовчав. — Мені дуже шкода, що ти їдеш, пане.

— Чому? Через автомобіль?

— Так. І через нього теж. Але не тільки.

Це прозвучало як освідчення в коханні. Трохи смішно й трохи сумно. Та це було ні до чого. Бо ніщо вже не могло розвіяти Отиного гніву й жаху.

5

До Марракеша вони дісталися о пів на дванадцяту. Мустафа зупинив автомобіль перед містом, віддалік од першого ліхтаря, що висів на стовпі в гущавині пальм, і вимкнув фари. Ота вийшов. Хвилину постояв, розглядаючи безлюдну дорогу, яка трохи далі переходила у вулицю і в Гелі, місто серед пальм, місто, де повно жандармів і три поліційних станції. Мустафа теж вийшов з кабіни й почав шпортатись у кишенях, шукаючи сигарету.

— Дай і мені, якщо маєш, — сказав Ота. Вони закурили. — А тепер вертайся. Думаю, що завтра ти все-таки зможеш поїхати до своєї дружини. Ніхто не помітить, що ти кудись відлучався. Сі Омар сьогодні вже напевно не повернеться. І завтра теж.

— Звідки ти знаєш, пане?

Ота гірко посміхнувся. Все було дуже просто. Він знав, що й Лукас не ночує сьогодні вдома і що скоро він туди не повернеться. Якби повернувся, то був би або герой, або божевільний, а цього про нього не скажеш. І про Сі Омара теж! Це справжні пройди, і коли вони сьогодні вранці дізналися, що цей дурень Базіль утік із тюрми, прихопивши з собою ще й пістолет, то не на жарт перелякались і зникли. Перед цим, звичайно, вбили Мерсьє, бо він уже давно наступав їм на п'яти. Досі вони не наважувалися чіпати його — і зробили це тільки тепер, маючи під рукою козла відпущення, на якого можна звернути всю вину. Цей козел, який тепер стоїть отут і боїться Марракеша, цей простачок, який так безглуздо впіймався на їхню принаду. Досить було їм захотіти, — і він уже контрабандист, злочинець і нарешті вбивця. Це він убив Мерсьє, хто ж іще? Хай захищається, хай пояснює, йому ніхто не допоможе — тут є комісар з Тіфніта, який вестиме слідство: «Можете бути певні, панове, це слідство я проведу з усією ретельністю. Цього безіменного лиходія неодмінно спіймаю і викрию! Тим часом, месьє, будьте ласкаві, поїдьте кудись і заховайтеся, бо цей нікчема може повернутись і помститися. А коли ми знову посадимо його під замок, я надішлю вам телеграму…»