Щось зашаруділо, дзенькнуло над самим вухом. Федір підвів голову. Біля стола схилилась Пат, наливаючи вино у високий бокал. Удавано ніякова усмішка блукала на її пухких рожевих губах, ніби вона і справді відчувала вину за те, що сталося. Простягла йому наповнений вином бокал.

— Випий, Тед. Не треба так вболівати. Все буде гаразд. — І знову ця чарівна, добре зіграна щирість.

«Хоче скористатися з біди і влізти в душу…»

— Не хвилюйся, більшовики тебе тут не дістануть. А життя в Штатах куди краще, як у Росії. Ти тільки грошей виторгуй більше. Таємниці коштують недешево, я знаю…

— Замовкни! — обірвав її Федір. — Що ти знаєш про Росію? «Біла безмовна пустеля». А там — новий світ, вільні, роботящі, чисті люди….

Крайніченко глянув зневажливо, одійшов до вікна. За муром шуміли осяяні низьким промінням тополі. Молоденьке листя шепотіло з вітром про сонце і волю, манило, кликало до себе.

РОЗДІЛ IV МИТАРІ І ГРІШНИКИ

РОЗДІЛ IV

МИТАРІ І ГРІШНИКИ

Білий юнррівський джип вискочив з тунелю і побіг вулицею Берг-ам-Ляйма. Чистенькі, затишні котеджики юрмилися обабіч дороги, кокетливо затуляючись зеленими віялами садів.

Андрій Гаркуша заплющив очі, підставив обличчя сонцю і вітру. Три місяці каторги на каменоломні лишилися позаду. Тепер додому. «Гасконець уже, мабуть, під'їздить до Парижа. Щасливий…» — подумав про нього Андрій. Думки знову повернулись у своє звичне русло і котилися ним, як вода в гірському ручаї, то замулюючись болем, то ясніючи картинами минулого. Ті видіння гріли душу недовго. Андрій знав — кожне з них неодмінно проросте щемом, печаллю, тугою.

Сонце пробивало склеплені повіки. Вітер лоскотав обличчя, і хлопцеві вчувався тихий шепіт лугових трав. Ніби лежить Андрій на зеленому покосі, на повні груди вдихаючи пахуче повітря. А здалеку чути, як шурхає по соковитих стеблах коса. Андрієва рука спочиває на білім поручні джипа, а хлопцеві здається, що то вигемблюване мозолями кленове кісся студить прохолодою руку. Шелестять колеса джипа. Ні, то батько мантачить косу. Вона аж виспівує в його руках, шипить, вигинається під широкою мантачкою. Батько стоїть плечистий, кремезний. До грудей прилипла мокра сорочка, перевита білими нитками бабиного літа. Ось він нахилився, поклав до брусниці мантачку. Змахнув косою, поволеньки, крок за кроком повертає назад. Ш-шух, ш-шух, ш-шух-х…

Тінь падає на обличчя. Андрій розплющує очі. Над головою, затуляючи сонце, пропливає мармурова постать францисканського монаха з хрестом у руках. Висока колона гострим спичаком врізається в небо і відпливає назад, ніби падає в синє провалля блакиті. Андрій рвучко випростовується на сидінні.