— У тридцять сьомому ми зустрілися з Касіяном в Лук'янівському бупрі, а звідти разом мандрували аж до Нариму. Він помер на моїх руках… «Неправда!» — хочеться крикнути Крайніченкові, але він стримує себе. Мовчить. Слухає. Думки, звихрені, тривожні, плутаються, шугають в голові, а відповіді на те пекуче: «Як бути?» — нема. «Признати Кислицького? Ні! Однак і не признати не можна». Карта Краєва, здається, бита. Все те, що він приховував у полоні, відомо американцям. Тепер зрозуміло, чому шеф так «гостинно» приймає його у себе на «віллі». «Відмовитись? Сказати, що старий вигадує? Повторити легенду про солдата? Не повірять». Федір почуває на собі пильні очі шефа і особливо Шульце. В того не очі — крига, мертва, холодна. Пат слово в слово перекладає шефові слова Кислицького.

— Ми не пішли ні за гетьманцями, ні за петлюрівцями Всі ці унради, спілки неспроможні підняти народ. Ми — оунівці, і в наших руках сила. Ми помстимося, жорстоко помстимося за жертви ДПУ, за чесних українців, яким був твій батько, а мій друг — Касіян Крайніченко, — патетично закінчив дідок свої спогади.

— Мій батько ніколи не був вам другом, — сказав Федір.

Кислицький глянув на нього, потім перевів стривожений погляд на шефа. Той посміхнувся і знову щось швидко заговорив, звертаючись до Пат. Вона переклала його слова.

— Я задоволений з того, що містер Крайніченко, як я й гадав, людина розумна і поводиться, мов справжній джентльмен. Нема найменшої потреби критись від нас під чужим прізвищем. Ми знаємо про нашого гостя все і віддаємо належне його хоробрості і здібностям конспіратора, які він виявив під час боротьби з німцями в Моосбурзі та інших таборах Баварії. Зовсім недавно я мав нагоду ознайомитись із матеріалами гестапівського слідства в справі БСВ. Поведінка нашого гостя була вище будь-якої похвали. Ми, американці, завжди охоче ведемо наші діла з людьми мужніми, сильними, вольовими. Джентльмени, я прошу налити келихи. Вип'ємо за героя антифашистського підпілля, мого гостя, майора союзної нам Радянської Армії Крайніченка Федора Касіяновича.

Шульце наповнив вином високі келихи, показуючи присутнім бездоганно білі штучні зуби.

— Ваше здоров'я! — промовив шеф.

— Шеф вивчив ці два слова спеціально до зустрічі з вами, Тедді, — нахилилась до Крайніченка Пат. Вона весь час намагалася підкреслити свою симпатію до нього.

— Передайте, що я вдячний за «гостинність», однак, усе ще не знаю, кому маю дякувати. Може, цей добродій назве своє ім'я і пояснить, чому мене тримають тут під охороною військової поліції?

Поки Федір поволі пив холодне, терпкувате на смак французьке вино, Пат переклала його слова шефові. Під дубленою шкірою вилицюватого обличчя не ворухнувся жоден м'яз. Американець відповів спокійно: