— Це ваше право, — бургомістр сховав очі за блискучими скельцями окулярів.

Хорст помітив хитру посмішку, що на мить скривила тонкі губи доктора Штюпнагеля.

— На жаль, я не уповноважений з вами торгуватися, — Керк рішуче підвівся з крісла і пішов до дверей.

Дайн нахилився до Хорста і зашепотів на вухо:

— Що ти наробив, божевільний. Тепер не матимеш і копійки, — він поспішив слідом за Керком.

Штюпнагель підвівся і чекав, поки встане Хорст, хоч міг обійти стіл з другого боку. Хорст помітив на його обличчі якийсь задоволено-змовницький вираз. Він встав і, відсунувши ногою крісло, пропустив бургомістра вперед.

— Дадуть. Двісті п'ятдесят дадуть. Земля їм потрібна для танкодрому, — тихо сказав Штюпнагель.

— Але ж можуть забрати і даром, — відповів Хорст.

— Пробували. На цих землях жителі робітничих околиць розбили городи. Тиждень тому вони камінням вигнали звідти землемірів інтендантства окупаційних військ.

Гості вийшли з дверей і потрапили під зелений тент платана. Могутні розлогі віти заповнили весь простір над головою, закрили густою кроною небо. Плющ густо заплів стіни. Вкриті квітами кущі обступили стіл. Над ним спалахували, пробиваючись крізь листя, сонячні промені, зелене мерехтливе сяйво падало на майстерно виконаний метрдотелем натюрморт із страв, посуду і пляшок.

— Шановні гості, прошу до столу, — голос у Сабіни грудний, глибокий, схожий на голубине туркотання. Статура і жести царствені.

Хорст дивився на неї і не міг стримати посмішки: «Боже, ніколи не думав, що моя тітка може бути такою самозакоханою гускою».

— Хорсті, я сяду з тобою, — Ютта вхопилась за лікоть брата.

— Зробіть ласку… Але знайте, ви накликаєте на мене гнів самого Геверніца.

— А ти його боїшся? — вони сіли край столу, ближче до виходу.

— Ненавиджу! — Ютта затулила йому рота.

— Прикуси язика, а то ще почує, — порадила тихо.

— Ех, Ютт, коли вже сам містер Керк на мене чортом дивиться…

— Що, теж через мене?

— А ти самовпевнена, сестричко. Поглянь, якими очима позирає на свого сусіда ота чорнява міс.