— Сабіно, запрошуй молодь до бенкетного залу. Ми зараз повернемось.

— Він зовсім розгубився, твій Рябчук, — посміхнувся Хорст. — А хто ж зустрічатиме бургомістра пана Штюпнагеля?

— Ти зухвалий, Хорсті. Навіщо ставиш його в незручне становище? — роздратовано промовила Сабіна. — Ти повинен розуміти, містер Керк…

— Шеф «Сі-Ай-Сі» і намісник бога на землі. Шановна тітонько, я все це розумію. О, чи не закохалися ви часом самі у містера Керка?

— Боже, що ти кажеш, Хорсті. Він зовсім п'яний.

— Помиляєтесь, тітонько. Лише наполовину. Ви дбаєте про себе, про своє забезпечене і безтурботне життя, — похвально. Це навіть романтично. Жебрак; з яким вас обвінчали силою, повертається з Америки. Він прагнув піднестись до вас і досягнув свого. Він багатий, можновладний, купує для своєї чарівної жіночки чудовий замок «Сен-Готард», і серце її, розбите на друзки коханням, котиться до його ніг. Блиск! Феєрична комедія. А що ви знаєте про нього? Може, те, що в Солоніках він тримав будинок розпусти? Чи, може, те, як в Афінах він продавав у німецькі борделі голодних грецьких дівчаток?

— Замовкни, Хорсті! — крикнула Ютта, затуляючи йому рота. Він стиснув її пальці в своїй руці.

— Ех, Ютті, жаль мені тебе, сестричко. Кинули тебе у це скаламучене юнррівське болото і ждуть, на чию вудку спіймаєшся, чийого гачка ковтнеш.

— Не треба, Хорсті. Я прошу тебе, не треба…

В цю мить біля готелю зупинився лімузин, з якого виліз бургомістр.

— Зустрічайте гостя, — Хорст глянув на Сабіну. Вона стояла бліда мов стіна. Затиснута в кулані хусточка ледь помітно тремтіла.

— Тітонько, повий бургомістр любить, коли жінки всміхаються. Ходімо, Ютті, я проведу тебе до бенкетного залу. Я радий, що можу всміхатися, плакати, вити, коли мені самому того забажається. — Він узяв дівчину під лікоть і прочинив двері до залу. — Ех, Ютт, ніколи в житті я б не прийшов сюди, коли б не одна делікатна справа, яку я маю вирішити з доктором Штюпнагелем.

— Що то за сирами? — Ютта все ще не могла заспокоїтись.

— Скажу відверто, не знаю. Стефан подзвонив мені ще на тому тижні, а вчора розшукав у «Стахусі», але так нічого до пуття і не сказав. А по очах бачу — щось серйозне.

Вони пішли через зал, пробираючись між столиками, застеленими білосніжними скатертями, немов між крижинами у повінь. Кімната, яку Дайн-Рябчук назвав бенкетним залом, була велика і світла. Високі вікна виходили на засклену терасу, за якою починався літній ресторан. Там, під зеленим шатром платана, серед заквітчаних декоративних кущів, стояв накритий стіл.

— Ти знаєш, Ютт, я весь час відчуваю якусь вину перед тобою.