Все це відбулося так швидко, що Андрій не встиг отямитись. Поліцаї пустили його.

— Перелякався, земляче? — Дайн-Рябчук дружньо поплескав Андрія по плечу. — Нічого, буває. Це могло погано закінчитись для тебе. За вбивство — каторга.

— Я нікого не убивав, — нахмурився хлопець.

— Ну, це ти навряд чи зумів би їм довести. Вони не вірять вашому братові.

— Навіщо вам треба було заступатись за мене? — запитав Андрій і раптом згадав підслухану в машині розмову між поліцаями.

— Жаль тебе стало.

— Я не просив вас мене жаліти.

— Такий хороший хлопець, і на каторгу. Fx, земляче, я не допоможу, хто ж тобі допоможе, хто заступиться?

Поліцаї винесли тіло Бронека. Андрій одвернувся. Не хотілось дивитися.

— Ходімо звідси, козаче.

— Куди? — насторожено запитав хлопець.

— До мене, гостем будеш…

— Нема мені чого робити у вас, — неприязно кинув Андрій і попрямував до дверей.

— Е-е, соколику, негарно так за добро дякувати.

— Я вам ще не подякував за те, що ви нас весною у кутузку запакували. Тоді теж м'яко стелили, та твердо спалося, добродію.

— Що ти верзеш? Я?

— І за те не подякував, що сьогодні Капуста мене від «Континенталю» мертвого відтарабанив за вашою вказівкою.

— А що тобі потрібно в тому «Континенталі»?

— Я додому хочу! Чули? Додому! — ледве стримуючи себе, промовив Андрій.

— Дурний ти, хлопче, дурний. Там хата, де тепло. Ходімо поговоримо. Не бійся, нічого поганого я тобі не зроблю. Посидимо, пообідаємо, чарку вип'ємо. Я маю тобі дещо сказати. Про тебе тут розпитував один твій знайомий.