Робітник мовчки кивнув головою, тоді нахилився й ласкаво погладив Майклову побиту голову.

— Ну що ж, — здався Дейвіс, відвертаючись. — Як йому охота панькатися з собаками, хай панькається. Якби він попоморочився з ними стільки, як я…

РОЗДІЛ XXXI

РОЗДІЛ XXXI

Дейвіс послав Колінзові листівку, де пояснив, чому вертає Майкла. «Мені такі співуни не потрібні», — так висловився він, ненароком давши Коліпзові ключа, якого той марно шукав; та Колінз не здогадався. Він сказав Джонні:

— Заспіваєш, коли так битимуть. Оце ж бо й лихо з нашими дресирувальниками. Не вміють вони берегти своє майно. Розбиває собаці голову, а тоді ще й бурчить, що він у нього не слухняний мов ягнятко… Забери його, Джонні. Обмий та поперев'язуй садна як слід. Мені вія теж не потрібен, але в якусь собачу трупу притулю.

За два тижні, чистісіньким випадком, Колінз сам відкрив, до чого має хист Майкл. У перерві між репетиціями він послав по нього, щоб дати на спробу одному власникові собачої трупи, який потребував кількох статистів. Майкл, крім того, що вмів раніше, як-от: команди «встань», «ляж», «іди сюди», «іди туди», — не вмів більше нічого. Він не хотів навчатись найпростіших речей, яких має вміти цирковий собака; отож Колінз, віддавши його клієнтові, пішов на другий бік арени, де на бутафорській сцені провадили репетицію мавпячого оркестру.

Наляканих, непокірливих мавп примушували вдавати музик, поприв'язувавши їх до стільців та до інструментів і смикаючи з-за сцени за дротинки, причеплені їм до тіла. «Диригент», уже старий і злющий самець, сидів на дзиґлику, до якого був міцно прив'язаний. Коли його з-за сцени штрикали довгими тичками, він аж нетямився від злості. А публіці мало здаватися, ніби він сердиться через помилки своїх оркестрантів. І це, звісно, було б дуже кумедно. Колінз казав так:

— Мавпячий оркестр — це номер безпрограшний. Людям смішно, а сміх і дає нам гроші. Люди не можуть не сміятися з мавп, бо вони такі подібні до нас, і водночас ми чуємо свою перевагу над ними, можемо дивитися на них звисока. От уявіть собі, що ми з вами йдемо вдвох вулицею, і раптом ви, послизнувшись, падаєте. Я, звичайно, засміюся. Бо я не впав — і тому чую якусь перевагу над вами. Або, скажімо, вітер зірве з вас капелюха. Ви побігли за ним, а я сміюся. Бо я маю перевагу — мій капелюх на мені. Так самісінько й з мавпячим оркестром. Ми бачимо, які ті мавпи недотепні, й почуваємо свою вищість. Самі собі ми не здаємось такими, через те й платимо гроші, щоб побачити недотепних тварин.

Мавп-оркестрантів, власне, нічого не вчили. Репетицію провадилось тільки для людей, що за допомогою дротин та тичок керували «оркестром». Тих людей і силкувався натренувати Колінз.