— Ви що — обіцяєте мені гроші? — по черзі повертаючись то до Ора, то до Хантера, здивувався Лукас. — Але це може приваблювати бізнесмена, а я не бізнесмен. Може, владу? Але я не бюрократ, який мріє про неї вдень і вночі. Я не хочу бути народним кумиром, не хочу, щоб про мене писав Девід Холберстем[60] і щоб значки з моїм портретом пришпилювали собі на груди патріотично настроєні дівчата. Я хочу служити істині! Ви чуєте мене? Не щоденним потребам, не продажним політиканам, які привели людство на край прірви, а істині, яка може людство порятувати.

— Всі хочуть врятувати світ, а мали б рятувати самих себе, — зітхнув Хантер.

Містер Ор відкашлявся, покрутив у пальцях незапалену сигару.

— Містер Лукас, — промимрив він, — ми не можемо на вас тиснути, примушувати, погрожувати. Це суперечить нашим демократичним свободам. Але ми однозначно приватні особи. Нас не посилали на наші посади виборці. Ми не освячені державною недоторканістю і не живемо за рахунок тих, хто платить податки. Ми всього лиш скромні службовці приватного фонду, який об’єднує справжніх патріотів Америки. У нас є свої обов’язки перед фондом «їмансипейшн», але вони є і у вас, містер Лукас, однозначно.

— Ви все-таки мені погрожуєте?

— Я тільки нагадую, що ви вже заборгували фондові понад триста тисяч доларів.

— Триста тисяч! Може, продасте мої джинси і тренувальний м’яч, щоб виручити таку суму?

— Фонд «Імансипейшн» надто поважна організація, щоб однозначно опускатися до дріб’язкових відшкодувань. — Містер Ор явно втомився від незвично тривалого мовлення, великодушно дав дозвіл Хантеру: — Доктор Хантер, розтлумачте.

— З охотою, — потер той долоні. — Для початку ми перекриємо вам кисень, покінчивши з вашим дотеперішнім безтурботним існуванням. Але це ще не все. Ми розчинимо всі земні й небесні брами, і з них посиплються на вас несплачені рахунки. Від авіакомпаній, від транспортних агентств, від фірм обслуговування і консультаційних контор, з універмагів, з готелів, з ресторанів. Вам доведеться мати справу з десятками цих зажерливих інституцій, до того ж не тільки в Америці, а і в Європі, в Африці, в Азії. Ви хоч приблизно уявляєте, що це таке?

Лукас ще не вірив, що все могло так обернутися.

— Ви без кінця посилаєтесь на фонд, — втомлено промовив він. — Але до кого я можу апелювати? Я міг би зустрітися з керівниками цього фонду? Ну, не з найвищими, але хоча б на рівні розпорядників чи я там знаю?

Обличчя містера Ора стало схоже на щось пласке, запльоване гумками для жування.

— Існує однозначна ієрархія, яку нікому не дозволяється порушувати, — прошарудів він. — В цьому запорука демократизму фонду «Імансипейшн».