— Виживання, а не знищення ж! — докинув Лукас.

— А хто каже, що ми прагнемо знищення? Просто ми не хочемо, щоб знищили нас. Все інше нас не обходить.

— Однозначно, — підтримав Хантера Ор.

Рене дратувала Лукаса своєю поведінкою. Вона весь час вешталась по кімнатах, щось ніби прибирала, щось переставляла, шукала собі роботу, аби лиш не брати участі в розмові, не ставати ні на чий бік. Невже вона не чує Хантерових розбазікувань? Але Рене мстиво мовчите, містер Ор вперто вибурмочує свою однозначність, а тим часом цей зажерливий павук Хантер плете й плете з потоків слів липучу павутину, якою хоче обплутати й задушити його, Лукаса. Який він був наївний і нерозважливий, підписавши угоду з фондом «Імансипейшн»? Скажи кому, що підписав, не порадившись з юристами, — засміють усі американські кури й гуси!

— Чому ми зацікавилися саме вами? — спитав Хантер не знати кого і, витримавши паузу, з задоволенням відповів: — Бо ваша ідея видалася нам безнадійною і нездійсненною! Ми витрачаємо щороку 14 мільйонів доларів на стипендії в науково-дослідних організаціях саме для того, щоб загальмувати процеси, які там повинні неминуче відбуватися. Ніхто не повірить, коли я назву теми, які фінансує наш фонд. Скажімо: проблема цін на цеглу й бетон у Радянській Росії, стабілізація людського тіла в воді, соціальні угрупування серед мавп, технічно-практичне спростування давньої мудрості про те, що не можна зробити шовковий гаманець із свинячого вуха.

— І я не повірю, — без особливого ентузіазму буркнув Лукас.

— Наш фонд добровільно взяв на себе роль великого запобіжника у вибуховому механізмі прогресу! — просторікував Хантер. — Колись таку роль вже відіграла інквізиція. Так, так, не посміхайтеся, наш молодий друже. Віра відчула, що знання перемагає, що наука нахабніє, і злякалася за долю світу. Коли світом заволодіють ці неконтрольовані вищим абсолютом шаленці, тоді кінець. Довелося вдатися до крайнього заходу — палити учених на вогнищах, і тільки таким чином відкладено кінець світу на кілька століть.

Лукас не вірив почутому. Він розгублено переводив погляд з одного на другого, але не знаходив ні підтримки, ні розуміння. Містер Ор жував сигару і, здається, западав у звичний для нього стан анабіозу, Рене вигравала очима й губами, вдаючи дурочку. Хантер? Але ж це саме він — таке про інквізицію?

— Тоді хто ж такий Торквемада? — тихо поспитав Лукас.

— Великий санітар історії! Борець проти чуми науки.

— І сенатор Маккарті теж санітар американської історії? І вашому фондові не дають спати його лаври? Ви й мене знайшли тільки для того, щоб застосувати свою «графітну» теорію? Для цього й приїхали сюди?