Лукас лежав у темній кімнаті, слухав гриміння трансамериканських експресів і велике дихання океану, заплющував очі, викликав уявою образ Пат. Вона з’являлася перед ним, але щоразу безмовна. Волосся в Пат світилося на кінцях, мов німб. У золотому вінку — тонке лице, здивовані очі, ніжні губи.

«Чого ж ти мовчиш, Пат?» — питав її Лукас, а вона не відповідала, і телефон теж мовчав, і все мовчало, тільки гриміли за стіною тяжкі експреси і незграбно дихав океан.

6

Опинитися в такому райському місці, бути на краю океанських просторів, де немає перепон ні для вітрів, ні для людей, і забратися в цей дерев’яний ящик, який гнітить тобі мозок і душу?

На третій чи на четвертий день, так і не діждавшись дзвінка від Пат, Лукас вийшов із свого добровільного сховища. Особливої свободи він не відчував. Враження було таке, ніби ти в замкненій кімнаті Едгарда По. Визволення було в голосі Пат, може, допоміг би й Хатчінс, коли б подзвонив.

Але телефон мовчав і вдень і вночі.

Лукас вирішив піти повечеряти в готельному ресторані. Коли б пив, то напився б, але вже обійдеться й так. П’яних на світі задосить і без нього.

Вечеря, як і сніданок, була влаштована за принципом «шведського столу». З підносиком у руках обходиш довгі столи з наїдками, береш, що довподоби. Можеш з’їсти на сто доларів або на десять центів, платити однаково треба десять доларів. Скалькульовано за принципом безпрограшної лотереї. Для тих, хто її влаштовує.

Лукасові захотілося поласувати фруктами і сиром, він попрямував туди, де золотилися під тьмавими ресторанними світильниками гори плодів, і коли клав на свою тарілку жовті скибочки папайї, несподівано відчув якусь загрозу.

Він озирнувся майже панічно і мало не впустив тарілку.

Позад нього, зодягнений у новісінький чорний костюм, тримаючи в руках піднос з цілими горами їжі, стояв Хантер і шкірився до Лукаса своїми конячими зубами.

— Ви-и? — не повірив власним очам Лукас.

— В цьому немає найменшого сумніву, — весело заявив Хантер.

— Що ви тут робите?

— Як завжди, збираюся попоїсти.