4

Він спустився вниз до бухти, поставив машину під пальмами, а сам пішов на широкий дощаний пірс. Це місто багатих людей, попри незграбну будівлю банку і не дуже привабливий муніципалітет, могло собі дозволити потратитися і на розкішні готелі, і на збереження іспанського кварталу сімнадцятого століття, і на екзотичний ресторан «Еспанья», де можна було з’їсти черепаховий суп і каліфорнійського краба, запеченого в горщечку, і, зрештою, на цей пірс, зовсім не схожий на споруди, знані під цим іменем в інших місцях. Розкидистий, з безліччю розгалужень, широкий, мов бульвар під пальмами, забудований якимись хатками, ресторанчиками, будиночками невідомого призначення, пірс був ніби самостійним містечком на палях посеред круглої океанської затоки, там було місце для матросів і рибалок, для пасажирів рейсових теплоходів і власників яхт, для закоханих і самотніх емеритів, для кандидатів у самогубці і найнестримніших фантазерів. До кого міг залічити себе Лукас?

Він вибрав далекий боковий виріжок, сів на розігріті сонцем дошки, роззувся, став дивитися на воду. Коли б мав вудку, може, порибалив? Хоч тут, мабуть, заважали чайки. Своїм ріжучим криком, своєю настирливістю, своєю невтоленою жадобою волі. Все їм мало, все не досить. Ці морські птахи на межі трьох стихій — повітря, води і землі — навіть серед птахів, мабуть, найвільніші. Вони нагадали Лукасові його дитинство ще з більшою виразністю, ніж той чорношкірий хлопчик з літака. Тоді Лукас заздрив птахам з якоюсь варварською безжалістю. Надто ось таким — найвїльнішим. Біля їхньої глиняної гори в Сузах такими птахами були меткі стрижі. Ганяючись за невидимою комашнею, вони стелилися понад самою землею в тісному просторі між глиняною горою і потоком Форбса, а малеча підстерігала їх біля гнізд і довгим горіховим лозинням норовила стьобнути якусь із пташок. Лукас теж вицьвохкував горішиною, може, несвідомо прагнучи отак вицьвохкати з душі всі залишки жорстокості й дикості, успадковані від пращурів. Однак про таке тоді не думалося. Коли їм «щастило» поцілити якогось стрижака, вони влаштовували нещасній жертві пишний похорон, виробивши для цього свій власний ритуал, який не мав нічого спільного з будь-якою з відомих релігій. Вони закопували маленьку пташку глибоко в глину, вдавано плакали, а тоді реготали і дико витанцьовували на могилці. Навіщо вони це робили? Лукас ніколи не думав про це. Що вони тоді вбивали і хоронили? Тільки птахів? А може, вони вбивали політ? Ще не розуміючи загрози, яка приховується для людини в недосяжних швидкостях, вони намагалися знищити цю швидкість, несвідомо намагалися зберегти повільний ритм життя, неквапливий час, без якого людина не може думати, почувати, любити…