— Це позитивна програма.

— Мабуть, що так.

— А ми працюємо тільки над негативними. Ми виявляємо ті чи інші загрози і пропонуємо шляхи їхнього усунення.

— Зробити людство розумнішим — хіба це не шлях для усунення всіх загроз?

Хатчінс потер підборіддя.

— Це щось занадто грандіозне, щоб його сприймати всерйоз.

— Сприймай як наукову фантастику!

— Може, ненаукову?

— Як тобі сподобається. Але я міг би тут у вас приткнутися?

Хатчінс знову тер підборіддя.

— Бачиш, у нас принцип: до нас ніхто не приїздить без запрошення. Спершу ми запрошуємо, тоді людина приїздить.

— Ну, а я вже приїхав.

— Але ж тебе не запрошували.

— То запросіть!

— Це не так просто. Треба поговорити з президентом Центру Гаррі Ешмаром.

— Ти міг би це зробити?

— Я можу, але обіцяти? — Хатчінс розвів руками.

— Мені чомусь здавалося, що за мою ідею вхопиться весь світ, — невесело усміхнувся Лукас, — тепер тільки починаю осягати межі своєї наївності. Мабуть, ця наївність загнала мене аж сюди, до вашого «Ель Парфенону».

— Можливо, нам щось вдасться для тебе зробити, — заспокоїв його Хатчінс, — ти де зупинився, як тебе знайти?

Лукас сказав і попрощався, не маючи особливої надії ще раз побачити Хатчінса і цю спокійну будівлю в горах.