Життя застави, поки Смолярчук, сидячи на койці, поринув у сумні роздуми, ішло, як звичайно. Пішов на кордон суворий, небалакучий Грачов. Вирушив на роздоріжжя єфрейтор Березовський. Зник у туманній імлі провідник Чистяков із своєю чорною, без жодної плямочки вівчаркою Тучею. Обережно, м'яко ступаючи, нечутні, як тіні, вирушили в напрямі до Вузької лощини Ковальов і Ласточкін. Їх супроводжував величезний кудлатий Барс. Протупав по стежці, розтанувши в білястій пітьмі, кремезний, з квадратними плечима сержант Корж. Готувалися іти на кордон Тюльпанов, Федоренко та інші.

Не дуже приємно прикордонникові, який має на рахунку тридцять дев'ять затримань порушників кордону, сидіти без діла в таку туманну, тривожну ніч, коли всі його товариші взялися до зброї. Може, саме в сьогоднішню ніч у тому самому місці, де тебе немає, і спробує прорватися який-небудь лазутчик. І якби ти був там, якби прикривав цей важливий напрям, напевне б почув скрадливу ходу ворога, вчасно виріс на його таємному шляху, схопив, знешкодив. Це була б твоя сорокова перемога, можливо, найславніша, увінчуюча твою прикордонну службу.

Смолярчук вийшов надвір, сів на лаву перед бочкою з водою, закопаною в землю, закурив і за звичкою, нажитою на кордоні, почав вдивлятися в сіру імлу, яка з усіх боків насувалася на заставу. Свіжий північний вітер доносив шум гірських потоків. На півдні, там, де розташувалася Циганська слобідка, хтось грав на скрипці. На лівому березі Тиси, приглушений відстанню та імлистим туманом, звучав церковний дзвін, чи то відраховуючи час, чи то провіщаючи про релігійний обряд. Але ось до всіх цих звуків приєднався ще один. Він був дуже слабкий, ледве чутний, але Смолярчук одразу ж вловив його, забувши про всі інші. То було тужливе підвивання Витязя. Смолярчук здригнувся, схопився і швидким кроком пішов до вольєри. Проходячи повз яскраво освітлене і навстіж розчинене вікно канцелярії застави, він побачив капітана Шапошникова.

— Це ви, старшина?

— Я, товаришу капітан… колишній старшина.

— Куди це ви так заспішили, колишній старшина? — спитав Шапошников. Судячи по голосу, він усміхався.

— Та ось Витязь кличе.

Капітан прислухався:

— Так, тривожиться собака!

Смолярчук підійшов ближче до вікна і стримано, спокійно, певний, що йому не відмовлять, сказав:

— Товаришу капітан, дозвольте мені сьогодні нести службу з Витязем.

— Попрощатися з кордоном хочете?

Шапошников чекав, що відповість старшина. Смолярчук мовчав, дивлячись в землю.

— Дозволяю. Ідіть. Візьміть з собою Тюльпанова, — не дочекавшись відповіді на своє запитання, не без деякого розчарування сказав Шапошников.