Обіймаючи батька, Олена встигла прошепотіти йому три слова: «Сповісти на заставу». Він не зрозумів, що вона сказала, але, попереджений поглядом Олени, не перепитав. Вона не хотіла рискувати і нічого більше не сказала йому, чекаючи зручнішої нагоди.

Витримка — далеко не остання якість хороброї і пильної людини. Олена вчилася бути пильною, хороброю і витриманою не по книгах, не по розповідях знайомих бувалих людей, що діяли десь там, в героїчній далині. Життя на кордоні, щоденні стосунки з прикордонниками і, нарешті, та важлива обставина, що вона стала дружиною Михайла Смолярчука, який затримав і знешкодив сорок порушників кордону, — все це викувало з неї безстрашного солдата кордону, який надійно охороняє тил застави і підступи до неї.

— Ти ще не спиш, тату? Дивно, — сміючись, вигукнула Олена. Обернувшись до шофера, що стояв у двох кроках від неї, вона сказала: — Це… це… — зупинилась, лукаво посміхаючись, — мій друг і приятель. Називай його горшком, тільки в піч не садови.

«Горщок» простягнув лісникові руку, відрекомендувався:

— Козловський. Не брат і не сват, і навіть не родич знаменитого артиста. Просто так… Козловський.

Іван Васильович потиснув йому руку і з гостинністю привітного господаря повів у хату, показав умивальник, що стояв у прихожій, подав мило, рушник.

— Умивайтесь, а ми зараз з дочкою вечерю приготуємо. Ночувати у нас залишитесь?

— У нас, тату, у нас! — пролунав голос Олени. — Ти йди, лягай, а я сама з вечерею упораюсь. Ні, стривай: іди в льох і принеси плетінку з торішнім вином.

— Добре, принесу.

Іван Васильович долив в умивальник води, накинув на плечі гостя вишиваний червоними півнями полотняний рушник і, човгаючи по розсохлих, скрипучих дошках підлоги розношеними черевиками не поспішаючи зник.

У сусідній кімнаті його чекала Олена — з великими очима, бліда і рішуча.

— Тату, це чужий чоловік. Озброєний. Попередь Михайла.

Просто, природно поводився старий з «Ковчегом». Ні поглядом, ні рухом, ні голосом — нічим не видав він свого глибокого занепокоєння, викликаного дивною появою «друга» Олени, проте «Ковчег» допитливо подивився в бік лісника, коли той виходив з прихожої. Чи насправді такий добродушний старий? У підвал він піде чи в інше місце?

Нікому не довіряючи, всього боячись, завжди готовий зустріти у найсердечнішій людині свого смертельного ворога, почуваючи себе на радянській землі чужим, «Ковчег» не міг не бути насторожі навіть тут, де його так привітно зустріли. Щойно зачинилися за лісником двері, «Ковчег» безшумно підскочив до них і завмер, прислухаючись. Але навіть його чутливе, давно натреноване вухо не вловило слів Олени, сказаних «прикордонним шепотом». Нічого не зрозумів «Ковчег» і все-таки стривожився. Чого раптом шепіт? Що Олена сказала батькові? Чи не послала вона його в міліцію або до прикордонників?