Штірліц часто згадував батька, коли сідав за книжки, довідники, добірки газет, журнали, документи з архівів, бо саме завдяки йому навчився розчинятися в мовчазному співрозмовникові, стежити за рядком, як за усним словом, фантазувати про те, що відчував між рядками, сміливо висувати свої пропозиції, викликані прочитаним, відкидати їх і думати про нові.

… Назавтра, випивши з насолодою чашку кави, яку приготував сеньйор Анхел, Штірліц заходився складати свою схему світу за ті місяці, коли він не мав жодної серйозної інформації.

Історія — складна наука; навіть те, що відбулося хвилину тому — вже історія; яка дивовижна спресованість слів, ідей, подій, імен, перехрещень інтересів! Як важко вичленити з цього навіки замовклого звучання ті контрапункти, які визначили пік не те що року чи дня — хвилини! В одну й ту саму секунду в різних куточках світу думали, виступали, підписували документи, створювали симфонію чи завершували будову формул такі велетні, як Ленін і Едісон, Клемансо і Кюрі, Ллойд-Джордж і Горький, Ейнштейн і Золя, Суриков і Гінденбург, Чаплін і Скрябін, Вільгельм II і Томас Манн, Джек Лондон і Анна Павлова, Вітте і Шаляпін, Сунь Ятсен і Чижевський… Якщо дозволити часові бездушним рухом годинникових стрілок викреслити із самого себе нову череду днів і років, то іменами, які визначали б одномоментність історії, треба було б назвати Капицю і Нільса Бора, Рузвельта і Галину Уланову, Гітлера й Оппенгеймера, Черчілля і Рахманінова, Сталіна і Фейхтвангера, Гіммлера і Едіт Піаф, Пастернака і Прістлі, Мао Цзедуна і Сальвадора Далі, їдена і Маресьева, Пікассо і Прокоф'єва, Еренбурга і де Голля, Корольова і Хемінгуея, Курчатова і Сомерсета Моема…

Тому, коли Штірліц почав аналіз історичних відомостей з першого травня сорок п'ятого року, саме з того дня, як його було вирвано з життя і він провалився в темряву і безгоміння на довгі вісім місяців, йому стало ясно, що ті з'єднувальні нитки історії — часто-густо незримі, їх можна лише вигадувати, — які визначали розвиток світу, збігали в ті дні й місяці, котрі задовго передували подіям сьогоднішнього дня.

Однією з таких подій, що вплинула на становище не тільки у Вашінгтоні й Латинській Америці, а й тут, за Піренеями, виявилася конференція в Чапультапеці, що відбулася в лютому сорок п'ятого неподалік від мексіканської столиці.

Штірліц відклав документи, пов'язані з подіями сорок шостого року, перейшов до газет та журналів часів війни І зібрав усе, що міг, з надрукованого в іспанській і північноамериканській пресі; особливо цікаво висвітлював роботу конференції кореспондент «Вашінгтон пост» Джілбер Еллістон, з його матеріалів Штірліц і почав свій аналіз. Чим уважніше він вивчав те, що сталося в Мексіці у ті дні, коли він мотався між Берліном та Цюріхом, роблячи усе, аби тільки зірвати можливість сепаратної змови Гіммлера э Даллесом, — тим прикріше йому ставало, бо сама ідея конференції в Чапультапеці змикалася — якоюсь, звичайно, мірою — з тією концепцією, яку визнавав Даллес і ті, хто за ним стояв.