— Ні, я вип'ю «смирнофф». Хочу горілки без льоду й без апельсинового соку, кілька ковтків зовсім чистої горілки.

— Невже тобі подобається ця гидота?

— Вона всім подобається, тільки дехто не признається… Скільки часу ти готуватимеш макарони?

— Двадцять три з половиною хвилини.

— Не поспішай. Мені треба написати дуже важливого листа, я хочу це зробити, поки не напився. Даю тобі сорок хвилин, влаштовує?

— Так, любий, я не поспішатиму.

— А завтра я звільнюся раніше і повезу тебе в Ескоріал.

— Ой, це ж чудово!

— А може, спочатку зайдемо в Прадо.

— Будь ласка, повези мене в Прадо! Я там нічого не могла зрозуміти, у них такі жахливі путівники…

— Бо там треба ходити з тим, хто хоч трохи знає Іспанію. Гаразд, вирішимо, куди подамося спочатку, вари макарони…

Вона спокійно поставилась до того, що я згадав Прадо, подумав він, не здригнулась, призналась, що була там, а я пам'ятаю себе на допиті, я знаю, як важко зберігати спокій, коли міни починають рватися поряд, і ти чекаєш наступного запитання з жахом і примушуєш себе бути таким, яким вони привели в камеру, весь час стежиш за обличчям і тому не можеш за ним устежити. Невже ти повірив німцю Штірліцу і не віриш їй? Невже сюжет Яго такий стійкий? Невже людина — така зіпсована істота, що завжди намагається розчинитися в поганому, відкидаючи хороше?

Він зайшов до кабінету, підсунув друкарську машинку, заклав аркуш паперу, легко надрукував адресу й першу фразу: «Грегорі Спарк, 456, Біверлі-плейс, Голлівуд, США. Дорогий Грегорі…»

Ну, й що ж ти напишеш? — спитав він себе. Що найбільше мене зацікавило б, якби я був підісланий у дім ворога? Мене зацікавили б його вчинки. Слова — дурниця, сьогодні бовкнув одне, завтра — друге, людина е людина, вінець непослідовності. Вчинки — єдине, що цікавить розвідку, це вчинки, зв'язки, можливості й думки, зафіксовані на папері.

«Сьогодні я відчув шок, — почав повільно, обдумуючи кожне слово, виклацувати Роумен, — коли почув по радіо інформацію про арешт Ейслера і про свідчення цієї мерзотниці Рут Фішер. Вона ж доносить на композитора! Я спочатку не дуже й повірив своїм вухам, мені здалося, що це не Лондон говорить, а Москва розігрує свій черговий пропагандистський водевіль. Я поїхав у ЮПІ, подивився телекси, впевнився, що це не спектакль, і напився так, як напивався після повернення в Штати з нацистського полону. Спершу я нічого не міг збагнути, ти ж знаєш, я прагматик, я мушу з'ясувати причини й наслідки події. Ти знаєш і те, що доти, поки я не придумаю комбінацію, яка допоможе друзям, що попали в біду, я не вгомонюсь. Тому я примусив себе протверезитися й настроїтись на дію, а не на емоції, к чорту їх! І мені це вдалося. Я прикинув план, котрий конче потрібно обговорити з тобою.