— Ей, Нік, звари-но нам кави!

— Вари сам. Я чекаю нових повідомлень. Як тобі подобається, га? Ти щось розумієш?

— А що тут розуміти, — відповів Роумен. — Тут усе ясно як божий день. Почалося генеральне прибирання. В домі мусить бути стерильно, як у хірургічній. Правильно, докторе Брунн? Ви згодні?

— Як у морзі, — засміявся Нік. — Я щось такого не пам'ятаю ще в нашій історії. А ти?

— Тепер запам'ятаємо, — відповів Пол і пішов до не-величної кухні, де стояла електрична плита.

— Зате я пам'ятаю, — озвався Штірліц. — Я дуже добре пам'ятаю Сакко і Ванцетті. Коли в країні немає галасу, тоді лідерові нічого робити… Тим паче війну закінчив не він, а його попередник. Включайтесь у пошуки шпигунів, дуже допоможе кар'єрі.

— Гаразд, — відповів Роумен. — Включуся.

Він поставив на конфорку кавник, висипав у нього дві упаковки марокканської кави й подумав, що Штірліц правильно відчуває версію можливого розвитку подій, ми всі жартуємо з приводу можливого, поки можна жартувати, у глибині душі сподіваючись, що це можливе страхіття насправді ніколи не стане фактом життя. Мені було страшно, коли я прочитав телетайп, особливо після того, як він сказав мені, що Кріста слухала Кемпа, а той стояв поруч, напівобернувшись до неї, й говорив тоном наказу, поки вона розглядала Мурільйо. Чи ти просто хочеш присікатися до цього, щоб усе з нею покінчити? — спитав він себе. Адже ти боїшся різниці в роках. І боїшся того, що ти вже не подарунок в ліжку після того, що з тобою витворяли наш. І ти раз по раз згадуєш Лайзу, яка лежала з тим мулатом, спітніла, із скуйовдженим волоссям і невидющим, пливучим поглядом. А може, ти знайшов те, чого шукаєш, тобто привід, щоб повернутися в минуле, яким воно було тиждень тому, поки Кріста не вдарила тобі в бампер. А вона ж чудово водить машину. Це було, коли я напився від щастя в «Лас Брухас», мене здивувало, як шпарко, по-чоловічому вона веде машину… Треба ж було вмазати мені в задник на майже порожній площі. Прямо-таки як на загад. А ще: вона жодного разу не спитала мене, ким я працюю. Навіть після того, як швейцарець Ауссем назвав мене «паном радником». А ключ від мого сейфа лежить у шухляді стола… Я пам'ятаю мудрі уроки Аллена: «Коли ви хочете, щоб до вас не лазили — ніколи нічого не ховайте. Залишайте все найконфіденціальніше на видному місці, противник завжди шукає тайники, така вже логіка».

Він чомусь пригадав, як чікагський бізнесмен, зайнятий у книжковій торгівлі, опинився на межі банкротства й життя змусило його придумати геніальний хід: він випустив роман «Війна і мир» колосальним тиражем, заздалегідь повідомивши в газетах, що заплатить десять тисяч премії тому, хто знайде помилку в книжці, помилку, зроблену умисне, щоб перевірити увагу читачів. Книжку миттю розкупили, бізнесмен не тільки поправив своє діло, а ще й поклав у кишеню сотню тисяч баків гарячого прибутку, бо грамотних багато, особливо тих, хто вважає себе грамотним, — усі тепер мастаки поживитися на дурняк. А от помилки так ніхто й не знайшов. Надійшли тисячі гнівних листів: «Акули бізнесу обманюють американців». Тоді бізнесмен надрукував у газеті: «Ніхто нікого не обманював. На обкладинці книжки у прізвищі Толстой замість» о» надруковано «а», Талстой; просто ніхто не дивився на обкладинку, всі кинулись мотлошити текст…»