— Отже, смачну ви виробляєте для себе, а несмачну — для іспанців?
— Для європейців. Ми продаємо оптом, — посміхнувся Роумен, — не знаючи, кому дістанеться. А можна подзвонити в «Рітц» і попросити їх принести сюди пляшку?
— Ні, я просив би тебе цього не робити… Як-не-як тут конспіративна квартира…
Знову задзвонив телефон, служба повідомила, що Хосе Гутієрес виїхав з аргентінського посольства й помчав до центру, повернувши в район особняків, зупинився біля будинку маркіза де ля Куенья; вийшов з машини, дверей не эамкнув, біля воріт чергують двоє з гвардії севіль; охоронники відсалютували Гутієресу як доброму знайомому й розчинили хвіртку.
— Знімайте спостереження, — миттю скомандував Еронімо. — Зараз же йдіть звідти!
— Нехай спостерігають, — утрутився Роумен. — Мені потрібно, щоб вони спостерігали, що буде далі.
Але Еронімо підвівся, поправив краватку і сказав:
— Я приймаю твоє запрошення на американський обід, Пабло.
— Аде ж я просив, щоб вони продовжували спостереження…
— Ходімо, — сказав Еронімо, — я дуже хочу їсти.
— Та що з тобою, зрештою?
Еронімо обвів кімнату своїми томними очима, затримався на віддушинах у кутку під стелею і мовив:
— Я не вмію розмовляти про справи, коли голодний, Пабло. Будь ласка, не гнівайтесь на мене. — І пішов у передпокій…
… Коли вони спустилися на вулицю, Еронімо витер хусточкою свій великий рот і сказав:
— Тобі треба знати б, Пабло, що маркіз де ля Куенья — член ради директорів «Гелереас Пресіадос». Спостерігати за ним — те саме, що класти голову в пащу голодного лева. Коли хочеш, щоб мене відправили прибирати сад в особняку відставного генерала Гонсалеса, — проси мене вести далі спостереження за ним…
Говорити так у полковника Еронімо Еньякі були всі підстави, бо маркіз де ля Куенья був тією фігурою у мадрідському