— Хочете сказати, що ситуація безвихідна?
— Ну то що ж тоді?
— Тоді треба шукати іншу силу в системі ваших американських сил, якій буде вигідна ваша інформація. Вона має допомогти в користолюбних цілях… Я не знаю — боротьба за президентство, сутичка конкурентів, самі думайте, ви там живете, не я.
— Послухайте, скажіть мені, коли ви стали таким?
— Я був завжди таким.
— Ні, я маю на увазі інше… Ви говорите як людина, що була в опозиції до Гітлера…
— А якщо я був в опозиції до Гітлера?
— Тут, — Роумен поплескав себе по спідній кишені піджака, — в мене є такі документи, за які ви віддали б півжиття. Тому я запитую ще раз: чому вас не повісили?
— Пощастило.
— Хто це може підтвердити?
«Це може підтвердити пастор Шлаг, — подумав Штірліц, — якщо тільки він живий. Але, підтвердивши це, він неминуче скаже, що я працював на росіян…»
РІКТЕР-ІІ (1946)
РІКТЕР-ІІ
Перші тижні після зустрічі на вулиці з полковником Гутієресом (відрекомендувався порученцем Хуана Перона) були сповнені томливого чекання.
Вкотре вже Ріктер згадував розмову з Гутієресом, намагався відновити в пам'яті цілі речення, шукав у них якийсь особливий потаємний смисл, деякі слова перевіряв зі словником — чи правильно зрозумів полковника; як справжній німець, він вивчив граматику, знав усі правила, але часом був зовсім не готовий до того, коли співрозмовник вдавався до жаргону простонароддя, з'їдав закінчення чи вимовляв фразу з типовою іспанською швидкістю, немов випускав чергу з кулемета.
Йому здавалося, що розмова відбулася досить відверта; Гутієрес слухав його з зацікавленням; запитання ставив цілком конкретні, виявивши достатню компетентність у проблемах взаємозв'язків науки з мінералогією й промисловістю. Не було й того, чого Ріктер найбільше боявся: якби Гутієрес з самого початку спитав його холодним начальницьким голосом про минуле, зажадав написати пояснення, де і як він дістав посвідку на проживання, чи готовий стати перед судом, він, хоч і готував себе до стійкого протистояння, зламався б і даром віддав усі документи по атомному проекту, незважаючи на те, що він їх застрахував і сховав у надійному місці. Жах нацизму полягав також і в тому, що людина була цілком безсила перед державою, розчавлена нею, позбавлена індивідуальності і будь-яких прав на захист. Професія юриста, якщо він не служив режимові як слідчий, експерт, суддя чи прокурор, була абсолютною фікцією; адвокати відмовлялися брати на себе захист у політичних процесах, добре розуміючи, що чим доказовіше вони виступлять на суді, тим швидше самі опиняться на лаві підсудних як «вороги нації»; вказівка будь-якого чиновника НСДАП була для них істиною в останній інстанції. За тринадцять років гітлерівського панування німці звикли до думки, що треба жити тихо, як миші; потрапивши в маховик нацистської системи, ти приречений на загибель, а вже протиборствувати високому начальству взагалі безнадійно, бо, по-перше, до нього не допустять, а по-друге, якщо станеться чудо і ти станеш перед ясними очима великого фюрера німецької нації, язика проковтнеш від жаху, жодного слова