— Я опублікую ті матеріали, які хочу одержати з вашою допомогою, докторе… А це, мабуть, досить страшні матеріали… Дещо я вже знаю… Про тих наці, яких змушений був залучити на нашу службу… Я не маю права про це говорити, але мені доведеться сказати про це, якщо справа зайде аж надто далеко і вони занесуть сокиру над шиями Ейслера й Брехта… Ці два німці вчили мене боротися проти Гітлера. вони не просто великі художники, вони солдати одного зі мною батальйону…
— Кому ви скажете про це?
— Людям.
— Зберете мітинг?
— Є газети й радіо.
— Скільки коштує хороша газета, Пол? У вас вистачить грошей, щоб купити газету? Чи заплатити за годину часу на Сі-Бі-Ес? Не будьте ви ідеалістом, справді.
— А ким накажете бути? Матеріалістом, чи що?!
— Назвіть це прагматизмом, не сперечатимуся.
— Прізвище Ейслер вам давно відоме? Про що воно вам говорить?
— Найбільше мені сказала ваша реакція, коли згадало це прізвище лондонське радіо. Я бачив, що з вами творилося, коли ви прочитали телетайп про засідання Комісії по антиамериканській діяльності…
Роумен наполегливо повторив:
— До цього дня ім'я Ейслера було вам знайоме?
— Навіщо ви ставите запитання, відповідь на яке заздалегідь відома?
— І все-таки я хочу почути цю заздалегідь відому мені відповідь.
— Як хочете… Тільки я відповім по-своєму… Я відповім, що реальний фашизм починається з того моменту, коли держава називає ворогами найталановитіших.
Роумен знову скосив очі на Штірліца, задоволено кивнув:
— Я теж про це подумав. А ще я подумав про те, що жінка, яка живе в мене, з'явилася незадовго перед початком справи Ейслера. І через сім місяців після того, як я написав Спарку про те, як люблю Ганса Ейслера і його друга Бертольда Брехта і який я вдячний їм за те, що вони допомагали мені перед тим, як мене закинули в нацистський тил.
— Ганц логіш[53], — посміхнувся Штірліц. — Цією чудовою фразою в рейху коментували розстріли тих, хто посмів не любити Гітлера… Чи довго ви маєте намір продовжувати вашу особисту
— Доти, поки не закінчу.