На першій зустрічі з Кемпом вона сказала:

— Треба якнайшвидше все закінчити б… Боюсь, мені буде досить складно працювати в майбутньому…

— Закохались? — спитав він, напівобернувшись до неї і розглядаючи полотно Мурільйо. — Хороший мужчина?

— Та не в цьому справа, — відповіла вона роздратовано. — Він дуже відверта людина… Вірить мені… І в ньому немає паскудства…

— Робіть як знаєте, — відповів Кемп. — У нас до нього теж немає відрази. Просто треба з'ясувати, чим він живе вдома. Це не є нечесність. Зрештою, можете підказати йому щось, лагідно вплинути на нього… Ви ніколи не поведетеся з ним безчесно. Навпаки, цілком можливо, що ви будете йому потрібні в складній ситуації… Якщо він справді має намір одружитися з вами, не відмовляйтеся, не треба… А взагалі, робіть так, як велить вам совість. Я не смію вас приневолювати, боронь боже.

Точно вичисливши мужчину Роумена, саме Кемп запропонував Крістіні наполягти на поїздці в Севілью; це перевірка, сказав він, і для вас, і для нього; ніщо так не виявляється, як почуття, — особливо під час короткої розлуки. Зрозумієте, що він вам справді дорогий, — дуже добре, ми попрощаємося, ви влаштовуватимете своє життя, а відчуєте в ньому холодок, що ж, продовжимо наше діло, вам не буде так важко, як тепер, я все розумію…

Але, говорячи так, Кемп думав зовсім про інше: найбільше прив'язує чоловіка, а особливо такого, як Роумен, самостійність жінки: якщо поїздка в Севілью задумана, вона має відбутися. Не для Крісти, а саме для Роумена вони й задумали поїздку в Севілью; захопленість жінки Роуменом виявилася для нього несподіванкою; все-таки жінки — загадкові істоти: захопитися такою людиною? Жахливий характер, ніякого шарму, грубий, безтактний, зовсім безпорадний у ліжку…

Слухаючи тоді Кемпа, вона згадувала Ганса, той ранок, коли він, лежачи в ліжку, гладив її по мокрій щоці й тихо говорив, як крається його серце за батьків «білявочки» (вона тоді ще не фарбувалася, волосся було, як копиця соломи), заспокоював її, ніжно шепотів на вухо якісь ласкаві слова, слухаючи їх, Кріста розслаблювалась, майбутнє не здавалося їй таким страшним, яким вона побачила його після трагедії з батьками.

А потім Ганс попросив допомогти йому в його боротьбі за нещасних старих. «Ти повинна познайомитися з тим, хто справді винен у їхньому арешті, це зрушить справу з мертвої точки, мені буде легше говорити з тими офіцерами, від яких залежить їхня доля». Вона, звичайно, погодилась; він улаштував їй зустріч з доцентом університету Олафом Лі; гестапо підозрювало його у зв'язках з англійцями, треба було підвести до нього свого інформатора; Лі був обережною людиною, знайомств уникав; усі ті, хто його оточував раніше, були вірні йому й поділяли спільне для норвежців почуття глухої ненависті до окупантів. Кріста йому сподобалася, тим паче він знав її батька й схилявся перед талантом професора; через два тижні вона сказала Гансу, що не може більше, «він хоче, щоб я лягла з ним у ліжко». Ганс тоді довго мовчав, потім приніс вино і став пити, наливаючи і їй одну чарку за другою; під ранок він сказав — вже в ліжку, коли кінчив її мучити: «Я прощу тобі цю жертву… Якщо це допоможе повернути тата й маму, я прощу тобі все, білявочко…» Коли вона повернулася до нього через два дні від Олафа Лі, він усю ніч випитував її, як їй було з іншим, любив її шалено, а потім зник, не попрощавшись. Тієї ж ночі до неї постукав незнайомий чоловік, який розмовляв по-норвезьки з акцентом, сказав, що треба негайно зібратися й виїхати звідси, бо Лі схопили під час радіосеансу з Лондоном і його друзі вважають, що вона винна в провалі, можлива помста, треба змінити квартиру, «ми не кидаемо в біді наших друзів, особливо таких ніжних і розумних дівчат, як ви». Він же, цей Густав Гаузнер, і став її керівником, він же і влаштував їй побачення з мамою, яку перевели з гестапо в госпіталь; батька обіцяли випустити незабаром, після того як вона закінчить нову роботу…