«Дорогий Хомо! Можу тобі повідомити хорошу звістку, мій син знайшовся, і ми збираємось їхати додому.

Знайшов я його випадково. Дізнався я, що за містом є горб з печерами, в яких сидять найнабожніші пустельники; вони замуровані в маленьких келіях, вирубаних на схилі в кам'яній м'якій породі, і їм тільки раз на добу подають воду і хліб через отвір в стіні. Вони залишаються там до самої смерті і навіть довше, тому що їх не звільняють, поки вони не помруть в ув'язненні, їм тільки перестають приносити хліб і воду, якщо вони декілька днів будуть незайманими. І ось я дізнався, що буде велике свято — замуровування нового пустельника, який погодився закінчити своє життя в ув'язненні; його будуть супроводжувати в цю могилу навіть хамбо-лама і багато лам та мирян.

У призначений день я пішов до цих печер і виліз на уступ горба перед ними, з якого видно було дорогу з Лхаси до них. Скоро з'явилась по дорозі з міста велика процесія. Попереду бігли хлопчики, які посипали дорогу пелюстками білих квітів. За ними йшли по три в ряд тридцять лам з довгими трубами, в які вони трубили. Потім ще десятків зо два з куреннями в чашах, всі в своїх жовтих одіяннях і гострих ковпаках; далі верховний лама в дзвоником і чашею під зеленим покривалом, а за ним новий пустельник у білому одязі, якого вели двоє лам під руки. За ними йшли ще лами з чотками і куреннями і юрба прочан та цікавих. Процесія рухалась урочисто і ловагом, з співами. Коли вона проходила повз мене, я побачив, що цей новий пустельник — мій син Омолон; він ішов, ледве переставляючи ноги; його вели лами. Я впізнав його, коли він був ще кроків за п'ять від мене; охоплений жахом і жалістю, я не втримався і, в проміжку між звуками труб, вигукнув голосно його ім'я. Він здригнувся, підвів голову в мій бік; біля мене стояло на горбі ще декілька чоловік. Але труби заревли ще гучніше, і процесія пройшла далі. Я, звичайно, приєднався до неї. На одному з горбів були вузькі і низькі двері, в які з трудом могла протиснутися людина. Лами піднялися на горб, оточивши пустельника, загриміли труби, і його під руки ввели в отвір, і під звуки музики і голосного співу молитов декілька лам почали замуровувати отвір заготовленою цеглою, яку поливали розчином вапна. Я протовпився ближче і роздивився все це. Поряд з входом внизу був отвір, в який можна було просунути руку з глиняним кухлем. Через нього пустельникові, очевидно, подавали їжу і воду.

Коли вхід був замурований, до малого отвору підійшов верховний лама і співучим голосом прочитав довгу тібетську молитву, очевидно, напутнє слово пустельнику в його святій самотності, в якій він повинен думати про гріхи світу і насолоду відречення від життєвих прикростей. Потім ще раз заревли труби, і процесія під звуки труб рушила повагом назад; але дехто з цікавих залишився, окремі з них захотіли говорити з пустельником. Але він почав співати молитву «ом-мані-пад-ме-хум» і не відповідав на запитання. Допитливі трохи постояли і пішли.