Ми пішли в місто і наступного дня виїхали з Лхаси. Але йти тільки вдвох через Тібет було рисковано, і ми, пройшовши два переходи, зупинились в хорошому місці і прожили там тижнів два чи три, поки не підійшов караван прочан, який повертався з Лхаси на батьківщину. Ми приєднались до нього і пройшли через Тібет, Цайдам і Кукунор в Ланьчжоу на ріці Хуанхе. Тут Омолон тяжко захворів, і мені довелось залишитися з ним. Цього листа я надсилаю з прочанами в Ургу, звідки його тобі перешлють через російське консульство».

* * *

Тепер мені треба написати ще кілька сторінок, щоб закінчити свої записки шукача скарбів в нетрях Азії.

Сумний кінець нашої поїздки на окраїну пустині Такла-Макан з втратою значної частини виручки з попередніх подорожей, втеча сина Лобсина в компанії із злодієм Ібрагімом, яка викликала необхідність поїздки Лобсина в Лхасу на визволення сина, що обійшлося йому недешево, і, нарешті, моя остання подорож в Кульджу — все це разом надзвичайно розстроїло мене і підірвало мої сили і кошти. Після повернення з Кульджі в Чугучак я підрахував наявні товари і гроші і дійшов до висновку, що на спокійне скромне життя в місті з виторгом у крамниці мені ще вистачить до смерті. Пайку Лобсина я виділив і віддав йому ще раніш на подорож у Лхасу і на підтримку його сім'ї. Але для нових закупок товарів у нас уже залишилося надто мало. Під сумнівом залишалося також, чи повернеться Лобсин із сином, чи без нього і чи захоче він продовжувати наші подорожі. Я відчував, що вже сильно постарів, не хотілося думати про спорядження каравана, їздити за крамом в Росію, взагалі клопотатися, піклуватись про верблюдів і коней. Хотілося пожити спокійно на старості літ. За містом у мене була маленька займанка з садом і городом, де можна було жити більш як півроку в теплий час на чистому повітрі, недалеко від підніжжя Тарбагатаю, залишаючи в крамниці Очира. Чекаючи повернення Лобсина, я так і зробив: по-перше, знайшов собі дружину — молоду китаянку в Чугучаку, з батьком якої я в торгових справах був добре знайомий. Вона втратила чоловіка, що служив в ямині, залишилась одна з маленькою дочкою і погоджувалась розділити мою самотність, перебравшись у мій дім. Російською мовою вона не розмовляла, зате я знав китайську цілком досить для домашніх розмов. Так я і влаштувався на старості літ.

Лобсин, затриманий хворобою сина на шляху з Лхаси в Ланьчжоу, повернувся тільки через півроку і розповів мені докладно про пригоди сина. Ібрагім розмалював, що доля його, Омолона, тепер в його власних руках, що є можливість, користуючись курною бурею, непомітно виїхати, вивезти верблюдів і коней в Нію, одержати там в аксакала залишені нами товари і піти швидко в Лхасу новою дорогою, добре йому, Ібрагіму. знайомою, продати там товари, виручити за них і тварин добрі гроші і залишитись жити в Лхасі, розпочати торгівлю або інше заняття, знайти дружину — словом, стати самостійною людиною з прекрасним майбутнім. На запитання сина, як же кинути батька і мене в пустині, Ібрагім заспокоїв його тим, що ми досвідчені мандрівники, виберемось пішки в Нію і звідти повернемось додому, а затримка в пустині необхідна, щоб встигнути дійти до міста, взяти товари і зникнути з ними перш, ніж ми пішки доплентаємось до Нії. Так він умовив цього наївного хлопця, спокусив майбутньою самостійністю і засобами для її досягнення. По шляху в Лхасу він упадав за Омолоном, називаючи його своїм начальником, володарем каравану, але, прибувши туди, швидко перемінив поводження і почав-замикати в кімнаті, коли йшов влаштовувати свої справи по продажу своїх товарів і прихованому від'їзду. І поїхав він не назад в Нію, а, закупивши деякі товари, вирушив у Кашмір і Індію, як дізнався Лобсин на заїжджому дворі, де Ібрагім зупинився з Омолоном.