Вона знову закутується в тютюновий дим, немовби хоче за його пеленою сховати якось одразу посіріле обличчя.

Винник і Кравчук переглядаються.

— Начебто все, — обзивається Винник.

Кравчук бере телефонну трубку, набирає номер.

— Капітан Кравчук, — басом каже він у трубку. — Ми вже закінчили… До вас?.. Усі?.. Ідемо.

Він кладе трубку і звертається до Наталі:

— Лежнєв хоче порозмовляти із звинувачуваною. Запрошує всіх до себе.

— Я стомилася, — підводиться з стільця Анісімова. — Нікуди не піду. Відправте мене в тюрму.

— Це ненадовго, Дарино Федорівно, — підбадьорює її Винник. — А йти нам три кроки по коридору.

Анісімова забирає сигарети, Кравчукові сірники і йде до виходу. У коридорі вона трохи впирається, але потім заходить до кабінету криміналістики.

Лежнєв зустрічає її дуже люб’язно, пропонує стілець, жде, поки вона сяде, потім називає себе. Це їхня перша зустріч, перша розмова…

А чи перша? Наталя дивується, коли Лежнєв питає Анісімову:

— Не впізнаєте мене?

Анісімова насторожено вдивляється в нього. Наталя бачить, яка вона напружена, як часто пульсує на її в’ялій, уже зморщеній шиї синя склеротична жилка.

— Не пригадую, — каже. — А взагалі обличчя знайоме.

— Ми давно не бачилися з вами, — киває Лежнєв. — Чверть віку минуло відтоді — немало. І, чесно кажучи, я теж не впізнав би вас, Адо.

Анісімова схоплюється, хоче щось сказати, навіть розкриває рота, а потім зціплює зуби.

— Не вийде, — цідить крізь зуби і махає пальцем перед самим обличчям Лежнева. — Не вийде, громадянине слідчий. Дешево мене не купите. А довести вам нічого не вдасться. Чуєте, нічого!

Вона вже кричить, бризкає слиною. Лежнєв не реагує на її вигуки.

— Справді, — згоджується він, — нелегко довести, хто стільки років ховався під чужим ім’ям. Тим більше, що вам колись зробили пластичну операцію. Невдало зробили, похапцем; інструмент хірурга-невдахи зачепив нерв, і ваше обличчя стало схоже на потворну маску.