На цьому запис урвався. Винник вимкнув магнітофон. Лежнєв підійшов до письмового столу і поклав перед Анісімовою пачку сколотих аркушів з машинописним текстом.

— Це висновки фонографічної експертизи про тотожність голосів на двох прослуханих нами плівках, — сказав він, звертаючись до Анісімової. — Перша плівка з вашими звинуваченнями, свідченнями; друга — ваш виступ на регіональній нараді керівників абверчастин і команд 5 серпня 1943 року в місті Сосновському… Я правильно назвав дату і місце наради, капітане Рененкампф?

Анісімова похнюпилась і нічого не відповіла.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Ірина Дмитрівна відчувала наближення лиха. Цього передчуття вона не могла позбутися з учорашнього дня, з тої самої хвилини, коли її насторожила розмова доньки з гостем. Навіть не сама розмова, а голос Наталиного начальника. Спершу Ірина Дмитрівна навіть подумала, що голос приснився. Але в коридорі й далі розмовляли, і вона змогла впевнитися, що їй не приверзлося — це був той самий голос. Коли ж Наталя сказала, що приходив у справі товариш із Москви, Ірина Дмитрівна трохи заспокоїлася. Правда, була ще безсонна ніч, але під ранок їй пощастило запевнити себе, що то тільки здалось. А наступного вечора Ірина Дмитрівна застала дочку за дивним заняттям — Наталя розглядала офіцерський кортик з вигадливою інкрустацією, який звичайно лежав у шафі. Вона намагалася прочитати напис на рукоятці. Кілька років тому, заставши доньку за таким заняттям, Ірина Дмитрівна відібрала в неї кортик і поклала на місце. Тоді Наталя навіть почервоніла — вона порушила мовчазну умову не торкатися того, що її не стосується. Тепер донька навіть бровою не повела. Навпаки — і далі демонстративно роздивлялася кортик, ніби тим самим викликаючи матір на розмову. Ірина Дмитрівна одразу відчула це, і в неї тенькнуло серце. Згадавши вчорашнього гостя, Ірина Дмитрівна поставила ці події в один ряд…

— Що за напис? — незвично низьким голосом, за яким крилося стримуване хвилювання, спитала Наталя.

— Це написано по-італійськи, — відчуваючи неприємну сухість у роті, сказала Ірина Дмитрівна — «Іди своєю дорогою, і нехай люди кажуть що хочуть».

— Багатозначний вислів, розумій як хочеш, — усміхнулася Наталя. — Я навіть не підозрювала, що ти знаєш італійську мову.

— Я знаю тільки цю фразу.

— Вивчила! — Наталя рвучко встала, кинула кортик на стіл.

Ірина Дмитрівна взяла його, поклала на місце.

— Ти нічого не хочеш мені сказати? — з викликом мовила Наталя.

Ірина Дмитрівна повільно похитала головою:

— Ні.

Наталя рвонула комірець блузки.