Дивлячись на виставлену напоказ Квітку Кориці, бородань пускає слину від збудження. Він чекає, він певен, що зараз йому принесуть її нагу на сріблястій таці, накриту славетним віялом з пір’я, із двома пляшками шампанського між стегнами. Катастрофа! Всі тридцять номерів копача програють. Виграє тридцять перший номер, що біля шинквасу. Спершу бородань не усвідомлює, що сталося, і реагує тільки тоді, коли бачить, як артистку несуть і ставлять на шинквас. Він враз навісніє, перекидає стіл перед собою і біжить до шинквасу. Вмить дістає свій револьвер і тричі стріляє в дівчину.

Квітка Кориці помирає на моїх руках. Але перше ніж схопити її на руки, я вколошкую цього звіра пострілом з пістолета, якими озброєна американська поліція; з цією зброєю я ніде не розлучаюсь. Але я спізнився зі своїм пострілом, дав цьому негідникові вчинити це безглуздя тільки тому, що наштовхнувся на офіціантку й спіткнувся на її таці. Наслідок: поліція закрила «Бамбукову хижину», і ми повернулися до Джорджтауна.

Ми знову опиняємося в своєму домі. Індара, як справжня індуска-фаталістка, не змінює своєї вдачі. Цей наш крах її анітрохи не засмучує. Мовляв, займемося чимось іншим — от і все. Індокитайці реагують так само. В нашому дружному колективі нічого не змінюється. Ніхто не докоряє мені за те, що я додумався розігрувати артисток у лотерею, хоч саме це й призвело нас до краху. Зі своїх заощаджень ми розплатилися з усіма боргами й дали певну суму грошей матері Квітки Кориці. Ми не впадаємо в розпач. Щовечора ходимо до бару, де збираються колишні каторжани. Чудово проводимо вечори, але Джорджтаун через обмеження воєнного часу починає мене втомлювати. До того ж моя принцеса раніше ніколи мене не ревнувала, я завжди був вільний. Тепер же вона й на крок не відходить від мене, хоч би де я був, скрізь сидить біля мене цілими годинами.

З торгівлею в Джорджтауні у мене, мабуть, нічого не вийде. Тож одного дня я надумую перебратися з Британської Гвіани кудись-інде. Ми нічим не ризикуємо — адже йде війна, і жодна країна не видасть нас. Принаймні так я вважаю.

Втеча з Джорджтауна

Втеча з Джорджтауна

Гітту з моїм планом згоден. Він теж гадає, що є й кращі країни, в яких живеться легше, ніж у Британській Гвіані. І ми починаємо готувати втечу. Бо самовільний виїзд із Британської Гвіани — дуже серйозне правопорушення. До того ж ніхто з нас не має паспорта.

Шапар, якого перевели було до Кайєнни, втік звідти й уже три місяці живе в Джорджтауні. Він готує в китайській кондитерській цукрову поливу й заробляє півтора долара на день. Шапар теж хоче втекти з Джорджтауна. Колишній каторжанин діжонець Депланк та Барр’єр із Бордо також ладні втікати. Кюїк-Кюїк і однорукий воліють лишитися в Джорджтауні. Їм тут добре. На обох берегах Демерари повно кулеметних гнізд і гармат, гирло пильно охороняється, і ми вирішуємо зробити човен, схожий на один із тих рибальських, які зареєстровані в Джорджтауні. Одне слово, виберемося з Демерари під виглядом рибалок. Я картаю себе за те, що виявився невдячним, не розділивши палкого кохання Індари. Але я не можу нічого з собою вдіяти. Вона так липне до мене, що це вже починає мене дратувати. Ця індійка поводиться достоту так, як сестри індіанки-гуахіри. Коли їм завагається кохатися, вони одразу ж пропонують себе, а якщо ти не береш їх, то вони серйозно гніваються на тебе. Їхні серця коле гострий біль, а це виводить мене з себе, бо так само, як я не хотів засмутити сестер-індіанок, не хочу засмучувати Індару, тому примушую себе все робити, аби вона отримала від мене якнайбільшу втіху.