Мануса вже йшла з глибини кімнати з намистом перлів у руках. Поклала його біля дзеркала і прошепотіла:

— Забудь про це.

— Як? Як! — відсахнулася Марта. — Ти думаєш, я спокійно зможу існувати після того, що сталося?

— Зможеш!

— Ні, ти не смієш так говорити, Манусо, — Марта не знала, як підступити до незворушної жінки.

— А, може, ти це спеціально зробила, щоб врешті-решт догодити своєму господареві?

Дзвінкий ляпас зупинив крик відчаю. Марта схопилася за палаючу щоку і німо вп’ялася повними сліз очима в стару жінку.

— Ти врятувала… — видихнула Мануса і перейшла на шепіт, просоліла в ніс, — кокаїну більше не принесу, хоч ріж.

Марта об поли вдарила. Відійшла до вікна і за звичкою стала перебирати металеву різьбу браслета. Це хоч якось приводило до тями, хоча дрож не проходила, і змушувало шукати бодай манісіньку, але тверезу думку…

Погляд блукав по кімнаті. Біля перлів, що так і лежатимуть на столику біля дзеркала до сконання віку, бо не начепить їх ніколи, побачила ручку від маленького люстерка.

Там… там…

Навшпиньки підлетіла до столика, обережно прочинила шуфляду і на дзеркальці побачила трохи білого порошку. Миттю пересипала його в пудреницю і клацнула замочком. Нехай буде він у неї, про всяк випадок. Але настрій поліпшився: тепер два тижні вона протримається…

6

6

Межа між днем і ніччю, сном і буттям вислизнула з свідомості. Вдень од того, що мозок відмовлявся виносити напругу нових і нових думок, він засинав.

… а, може, то була ніч?

Прокидався серед ночі, сновигав з кутка в куток по камері та мав переконання, що то темно в його душі, тому і не видно жодного виходу.

… а, може, то був день?