Тут він змушений щоразу, як прокидається (вночі чи вдень?) хлюпати в обличчя водою. Тільки тоді лишається сам на сам із своїм приреченням смертника.

Це — найстрашніше місце камери. Тут навіть час має власний вимір, бо не реагує на патички, один з яких щойно вишкріб поруч і щоразу перераховує. Сто дев’ятнадцять! Але то все нічогісінько не значить. Тут, біля дверей, час ділиться на вчора і завтра. Вчора — це оті патички. Сто дев’ятнадцять. Завтра — це коли його поведуть на суд і він стане перед суддею та лавою присяжних. Але коли наступить оте завтра, хто зна? Він не знав.

П’ятнадцять разів його викликали на допити. Кожного разу Майкл позначав цю подію хрестиком на стіні. Їх п’ятнадцять. І весь час — одне й те ж. З ним.

Показують запаковані в поліетиленовому мішку пояс-гаманець з квитанцією на його ім’я і гудзик. Питають: це ваше?

Спочатку Харріс намагався щось пояснювати, але діставав удари гумовими палицями до втрати свідомості. Потім він уже нічого не відповідав, лише при черговому допиті просто кивав головою. Тоді його товкли палицею межи плечі і змушували говорити: так, це мої особисті речі. Тягнув тамті слова майже по складах, бо від ударів нудило і мозок відмовлявся щось інше вимовляти, окрім т-а-а-ак, це-мо ї-осо-бис-ті-ре-е-чі.

Напівживого, його знову тягли до камери і там кидали відхаркувати над раковиною нудотні удари гумової палиці.

Потім підступно залазило усередину єдине бажання — швидше податись у перший кут і забутися, віддавши своє тіло коханню з отими жінками із стертими обличчями. Вони начебто зализували тілесні рани і тим самим він діставав можливість переповзати у другий, найдальший кут, і думати про найсвятіше і найчистіше для нього — ЙОГО СІМ’Ю.

Майкл сяк-так вмився ніякою водою і, здатний ще розмірковувати, тішився правом вибору — в який кут податися. Однак двері зі стогоном відчинилися, розриваючи сонячний стовп.

— Тебе чекає адвокат, — пробурчав наглядач і пхнув Майкла у затхлий коридор. — Ворушися швидше!

Майкл звик чути під ногами вибухи, що човгають одне й теж: вбив ця, вбив-ця. Змирився з цим і навіть перестав звертати увагу на човгання. Кожен виклик вселяв надію, що незабаром настане завтра і усе відбудеться надзвичайно просто: замість сонця перед очима постане вічна темрява…

Звиклий до того, що отримає чергову порцію тошнотворних ударів, Майкл сидів зіщулившись. Від найменшого шарудіння пригинався нижче до столу, ховав голову в плечі.

— Завтра, — уловив лише уривки із слів адвоката Нурен Гадженг, бо уже панікував над тим, що почув голосні кроки в коридорі. Завмер — зараз увійдуть сюди з палицями наглядачі, випровадять адвоката і знову почнуть його лупцювати. Хотів уже роззявити рота і почати тягти по складах: т-а-а-ак, це-мо-ї-осо-бис-ті-ре-чі, як почув інше. (Кроки пройшли повз двері, слава Богу!)