— Куди їхати?

— У старе місто.

Водій поводив себе серед суцільного хаосу так, наче місто належало тільки йому. Зайняв середину вулиці і без жодних попереджувальних сигналів звертав, куди хотів, цілком ігноруючи дорожні знаки.

— Тідак ара![23] — повторював кожного разу, як робив чергове грубе порушення.

Однак довго не довелося Ероуту мліти від такого свавілля на дорозі. На розі якоїсь вулиці баджадж зупинився і водій, отримавши платню, махнув рукою вказуючи, куди треба йти далі на своїх двох.

Джо опинився у старій частині міста. Тут не було видно модернових супермаркетів, не пнулися в небо хмародери. Вулицями не мчали японські авто і ті зварйовані переповнені автобуси. Тут починалося царство велорікш-бечаків. Темношкірі, висохлі до кісток чоловіки з дивовижною силою тягли за собою пасажирів куди завгодно. Вони знали назву кожної вулички, кожну крамничку від «Мури»[24] до найбільшого «Пасарайя»,[25] і були найкращими довідковими інформаторами. Про це теж добре пам’ятав старий Ероут.

Джо зупинився на розі двох вулиць. Нарешті можна перевести дух, — таке місто він пам’ятає, тут мало що змінилося. Поруч, на узбіччі, як і півстоліття тому, прилаштувався на циновці разом із швейною машинкою засушений чолов’яга. Іноді біля нього зупинявся перехожий, знімав легкі штани і сівши навпочіпки поруч, байдуже спостерігав за спритними руками кравця, які на одну латку накладали другу. Ероут усміхнувся, бо прочитав на швейній машинці давню, як світ, назву «Зінгер». Кравець пришив ще одному перехожому гудзик, дзеленькнув бляшанкою з сенами і тепер сидів та байдуже дивився на ноги, що миготіло повз нього.

— Бечак! — покликав Ероут. Миттю біля нього опинився ще зовсім молодий індонезієць.

— Антиквари-китайці, — видав інформацію. Хлопець, вклонившись, помчав Ероута крізь вуличні нетрі, вузькі, брудні, сморідні настільки, що Джо заховався вглибину під тент, подалі од гидотного запаху нечистот.

За торговими рядами потяглися жебрацькі квартали з відкритою каналізацією, без водопроводу та електрики.

— Кампунги,[26] — кинув через плече бечак.

Він знав оті антикварні крамнички торгових рядів, по яких можна ходити з дверей у двері. Там справді повно всякої всячини, яка могла б стати музейними експонатами. Але ще більше в них виставлялося підробок, розрахованих на масових туристів. За унікум позаминулого століття видавали бронзовий чайник, зроблений вчора і позеленілий за ніч в сморідних водах каналу, що протікав за торговими рядами.

Бечак крутнув ліворуч і вони пірнули у вуличку, по обидва боки якої тяглися типові, з гонорово піднесеними краями дахівок, двоповерхові будиночки. Тут вони йшли суцільною стіною, — в’їхали у китайське поселення.